Читати книгу - "Завіт Марії"

Навіть не сівши, я спитала, що збирається робити він.

— Я піду прямо зараз, але назву тобі будинок у Єрусалимі, де ти будеш у безпеці.

— Де я буду в безпеці? — спитала я.

— Зараз ти будеш у безпеці в Єрусалимі.

— А де мій син?

— Біля Єрусалима. Уже вибрали місце для страти. Неподалік від міста. Якщо у нього і є шанс урятуватися, то він — у Єрусалимі, але мені сказали, що шансів немає, і вже давно. Вони вичікують.

Я бачила розп'яття тільки раз. Римляни стратили на хресті одного зі своїх. Я стояла досить далеко і пам'ятаю, як подумала, що ця страта — наймерзенніше, найстрашніше з того, що роблять люди. І ще я думала, що мені вже багато років, і я стаю дедалі старішою, і що, можливо, мені пощастить, і я не побачу нічого подібного до самої смерті. Ця страта надовго закарбувалася в моїй пам'яті, аж я ще тривалий час здригалася з жаху. Я намагалась думати про інше і забути цю невимовно моторошну картину, картину безмежної жорстокості. Але як саме наставала смерть, чи кололи людину списами й мучили, поки вона висіла на хресті, чи вона повільно вмирала від сонця й спеки, я не знала. Зі всіх думок, що набігали, ця стосувалася мене найменше. Я була певна, що більше такого ніколи не побачу і що це мене ніяк не обходить. Раптом я спитала у Марка, скільки триває страта, неначе вона була не чимось винятковим, а цілком звичайною справою. Він відповів:

— Іноді — декілька днів, іноді — кілька годин. По-різному.

— А від чого це залежить? — спитала я.

— Не питай, — сказав він. — Краще не питай.

Потім він підвівся, зібрався йти і перепросив, що не може провести мене. Він сказав, що коли й може щось зробити, то треба, аби ніхто не знав про його участь. Він порадив мені надягти плащ і пересуватись обережно, переконавшись, що мене ніхто не переслідує. Я попросила його ще трохи затриматися. Мене турбувало, як він говорив про все це — швидко і по-діловому.

— Звідки ти все знаєш? — запитала я.

— У мене є інформатори, — сказав він урочисто, мало не з гордістю. — Люди в потрібних місцях.

— І вже все вирішено? — спитала я.

Він кивнув. У мене було відчуття, що якби я змогла придумати ще одне запитання, сказати ще хоч що-небудь, то сенс почутого зміниться і стане не таким жахливим. Він стояв у дверях і чекав.

— Я знайду його в Єрусалимі, якщо дістануся? — запитала я.

— У тому будинку, куди ти прийдеш, — відповів він, — знатимуть більше, ніж я.

Мені хотілося спитати, чому я маю довіряти людям, які знають більше ніж він, та тільки мовчки дивилася на нього, а він стояв на порозі, і я до останньої секунди думала, що маю запитати про щось іще. Але про що саме, я не знала. Після того як Марк пішов, можливо, через те, що я так довго жила сама, будинок немовби наскрізь просякнув запахом біди. Що більше я роздумувала, то ясніше розуміла, що не знаю чому, але не повинна йти туди, куди він сказав, і треба йти в Кану до Міріам та розшукати Марту з Марією і запитати в них, що мені робити.

Я надягла плащ, як він і велів. Коли треба було щось сказати, говорила тихо. Я розшукала караван, що прямував до Кани, і вирушила з ним. Ішла, тримаючись поміж людей, зупинялася, коли всі зупинялись, намагалася не привертати до себе уваги. Всі говорили набагато сміливіше, ніж зазвичай, лаяли римлян, фарисеїв, старійшин, навіть сам Храм, закони і податки. Жінки галасували не менше за чоловіків, наче настали нові часи. Поступово розмови звернули на дива, що їх робив мій син і його послідовники, і багато хто мріяв приєднатися до них чи хоча б дізнатися, де вони зараз.

Невідворотне вже тиснуло на мене. Часом я забувалась і думала про інше, але мета моєї подорожі завжди була зі мною — то виплигувала нізвідки, наче налякана тварина, то підкрадалася повільно і підступно, вповзала, наче отрутна гадюка. На одному з нічних привалів я блукала під засіяним яскравими зорями небом і раптом подумала, що скоро зорі померкнуть, нічна пітьма зробиться зовсім непроглядною, і весь світ зміниться, але тут-таки зрозуміла, що зміниться він лише для мене й небагатьох моїх знайомих, що тільки ми будемо дивитись у нічне небо і бачити лише безпросвітну темряву. Зорі будуть здаватися нам підробкою, якоюсь насмішкою, ніби вони також збиті з пантелику, як і ми самі, здаватимуться лише залишками чогось уже давно минулого, а їхнє світло — благанням без відповіді. Мабуть, я інколи все ж засинала, але скоро вже не стало ні хвилини — ні вдень, ні вночі, коли б я не думала про мету своєї подорожі. Ця думка відсторонила всі інші.

До Міріам уже дійшли чутки, і з її переляканого погляду я зрозуміла, що вона не хотіла мені про це казати. Я сказала, що усе вже знаю. Через те й прийшла. Та мої слова її не заспокоїли. Вона стояла в дверях, а я — на вулиці, і раптом я зрозуміла, що мене не впустять, що насправді вона просто заступає мені вхід.

— Що тобі відомо? — спитала я.

— Мені відомо, що вони готують облаву