Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

й пішов до себе. Співрозмовники неспішно послідували за ним.

— Шкода мені його, — мовив Фабер.

— А мені ні, — озвався Відаль. — Корчить із себе дрібного невдаху, а сам вислуговується в консьєржа на побігеньках. Знай собі думає, до кого вигідніше прибитися.

Дорогою вони зустріли Неліду й Антонію. Відаль помітив, що з Фабером дівчата не привіталися. Той одразу пішов додому.

— Гарні ж у вас друзі, доне Ісідро, — іронічно осміхнулася Антонія.

— Ви про Баламута?

— Баламут — то таке. Але цього старого паскудника я терпіти не можу.

— Антонія правду каже, — притакнула Неліда.

Відаль захоплено оглянув плавний лебединий вигин її шиї, подумав, що сам він постійно відкриває в цій дівчині нові риси, проте одразу ж квапливо перепитав:

— А що він зробив?

— Та чого він тільки не зробив! — спалахнула Антонія. — Старий паскудник! Я з вами говорю, а лють мене так і душить. Він поночі вештається коло виходків і чіпляється зі своїми безцеремонними пропозиціями. Не вірите мені — спитайте в Неліди.

— З десятої вечора ховається тут і вичікує, — потвердила та.

— Не може бути! — вигукнув Відаль.

— Не сумнівайтеся. Ми це напевне знаємо.

— Яка гидота. А сам він хіба не бачить цього? Мабуть, із відчаю сором згубив.

І Відаль велемовно осудив неймовірну Фаберову поведінку.

— Такого дідка, — заявила Антонія, — я видала б і не пошкодувала.

По суті згодний з нею, Відаль усе-таки спробував оборонити сусіда:

— Нікому він, бідака, не потрібен.

Він повторював це раз у раз, наводив й інші аргументи, проте дівчата й чути його не бажали.

— Я винищила б усіх таких дідків, — укотре проголосила Антонія.

— Ну добре, добре. Я визнаю, що ви праві. Старі, які чіпляються до дівчат — це жалюгідне, ганебне видовище. Ви праві, абсолютно праві. Але якщо порівняти їх із якимось убивцею, зрадником чи донощиком…

— Вас же Фабер не кривдив. А уявіть себе на моєму місці.

— Звісно, ви ображені, — погодився Відаль. — Прощення Фаберу нема. Але, можливо, цей бідолаха просто не розуміє, яка сміховинна його поведінка, бо зрозуміти це — означає змиритися з тим, що ти вже старий і скоро помреш.

— А мені що до того? — відтяла Антонія.

Вона слушно каже, подумав Відаль, і все-таки, востаннє намагаючись виправдати товариша, відповів:

— Так, ви обидві праві. Фабер старий і потворний, та в цьому не можна його винуватити, бо ніхто не буває старим і потворним із власної волі.

Антонія глянула на нього й похитала головою, мовби почула щось несосвітенне, і згодна була пробачити Відалеві тільки тому, що приймає його таким, як він є.

— Доне Ісідро, ви неможливі. Піду я краще білизну виперу.

— Не кажіть такого при Антонії, — шепнула Неліда, наздоганяючи подругу.

VII

Потім йому полегшало. Довгий день блаженного дозвілля виявився благодатним. За порадою Неліди Відаль не виходив із дому. Опівдні, рушивши до ресторану, він зустрівся з дівчиною в під’їзді.

— Побудьте сьогодні вдома, — сказала вона. — Не ходіть нікуди. Відпочиньте, до завтра й оклигаєте.

— Духом ситий не будеш. А я не маю сили навіть локшину зварити.

— Моя тітка Паула принесла мені тістечок — цілий таріль. Дозвольте вас почастувати.

— Якщо ви прийдете поїсти їх зі мною.

— Ні, тільки не це. Прошу вас, не ображайтеся. Ви ж знаєте, які в нас люди.

Спершу одне, а тоді ще одне; так Відаль і з’їв півдесятка — дуже смачні — і випив кілька мате. Тістечка, проте, були важкі: після обіду він довго спав, як то бувало давно, коли прокидаєшся й не розумієш, чи зараз день, а чи середина ночі.

Після сієсти випив іще одне мате, даремно сподіваючись, що Ісідоріто принесе з ремонту приймач, нарешті спромігся зварити локшини і з’їв її з тертим сиром та вчорашнім хлібом, запивши червоним вином. Коли від страви лишилися самі крихти, з’явився Джимі.

— Я що, спізнився? — запитав він.

— На диво. Уже нічого немає.

— Тільки не кажи, що й у буфеті немає ласощів. Пудингу чи бодай шоколадки.

— Ну ось, шоколадка Ісідоріто. Хоча тобі таке загрожує нестравністю.