Читати книгу - "Не плач, кохана!"

— Зараз свідка покличу. Надовго в карцер залетиш.

— Може йому здалося, вашому свідку? Диму було повно.

Зрозумівши, що нічого не доб'єшся, Ольвач відпустив Молдавана.

— Пристав Рябий: віддай заточку. Ледве викрутився, — розповідає він.

— Не вдалося Рябому тебе розколоти, як не старався. Не на того напав, — робить висновки Чуб.

Продовжуємо спостерігати за Чмо в їдальні. Як він жадібно жере баланду. Поспішає набити своє черево. Його підборіддя весь мокре від незрозумілого кольору рідини. Щоки тремтять. З'ївши порцію, він вилизує миску язиком.

Чоловік, який сьогодні зайнятий на роздачі, бачачи це, приносить йому ще миску баланди.

— Тепер усе зрозуміло, — говорить Чуб, змітаючи зі столу хлібні крихти і відправляючи їх в рот. — Сьогодні ми його нагодуємо.

Коли всі зібралися в бараку, кілька людей затримали Федю.

— Що ви робите! — закричав він, намагаючись втекти до охорони.

Але його прив'язали до нар.

Він виривався, буцався, лаявся. Коли зрозумів, що нічого не допомагає, слізно почав просити у нас вибачення.

— Братці, вибачте мене, повік буду вдячний.

— Треба було думати головою, коли нас голими на мороз виставив, — говорить Окуджава.

— Зарікалася свиня грязі не їсти… Немає тобі прощення, Чмо, — виніс остаточний вирок Молдаван.

Одні тримали Чмо за голову, інші — відкривали рот. Зручно влаштувавшись на нарах, Чуб з відра заливав в рот Чмо юшку. Ласкаво приговорював:

— Їж, Федю! Наїдайся. Щоб на тому світі не просив.

Незабаром Федю виявили мертвим. Біля нього валялася миска.

Вертухаї не могли зрозуміти, як це Чмо міг захлинутися баландою.

— Тому, що сильно голодний був, — пояснив їм Чуб.

29.01.1952 рік

Сьогодні знову їдемо на рубку лісу. Сидимо в переповненому вагончику. Через кілька невеликих заґратованих вікон пробивається яскраве світло. За вікнами — білий сніг і сходить багряне сонце.

Наші погляди прикуті до цих маленьких вікон. За ними — недоступне нам вільне життя.

Поспішають у своїх справах городяни. Вони одягнуті у теплий одяг. Їх не дістає мороз. Доторкаюсь до своєї шапки на голові, яка більше нагадує ганчірку, але все-таки хоч трохи захищає мій лисий бубон від холоду.

Потужний сталінець впевнено тягне вагончик по занесеній снігом дорозі. У затуманених вікнах пропливають різні пейзажі. Проїжджаємо цегляні і дерев'яні двоповерхові будівлі. На них видніються вивіски пельменних, закусочних, їдалень, магазинів, пивних та інше.

Ось з’явилася триповерхова будівля, де знаходяться партійні органи, міськвиконком і райвиконком. Не встигаю як слід помилуватися її незвичайною архітектурою, яку зроблено у формі півкола, вона поштукатурена і пофарбована у бордовий колір, як вона зникає з виду.

На околиці видніються в основному дерев'яні одноповерхові будинки з невеликими присадибними ділянками з деревами і чагарниками.

Через місто проходить транссибірська магістраль. Вагони стукають колесами через кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин.

Ми стоїмо на переїзді біля залізничної станції. По сталевих коліях стрімко наближається пасажирський поїзд. У віконці видніється зелена стрічка вагонів. Чути сталевий перестук коліс. Лунає довгий пронизливий гудок.

Перед станцією поїзд зменшив швидкість. Вагони миготять прямо перед нами. Бачу усміхнених пасажирів. Вони теж з цікавістю дивляться на вагончик, пофарбований у чорний колір, на потужного сталінца, жваво жестикулюють.

На вагоні поїзда я побачив табличку: «Владивосток — Київ». Поїзд йшов в Україну, на мою батьківщину. Якщо мені вдасться вирватися з ув'язнення, можливо, на цьому поїзді поїду додому і забуду про рубку лісу, про цей табір і про цю дику тайгу, як про страшний сон, зроблю все, щоб більше ніколи не потрапити за Урал.

Всього пару хвилин тривала стоянка поїзда. Ось він рушив і почав набирати швидкість. Монотонно стукають колеса на стиках рейок. Цей стукіт стає все частіше і частіше. Миготить останній вагон. Знову лунає протяжний і пронизливий гудок. Поїзд зникає за хвойним масивом…

Щось накотилося на мене. Мені шкода своєї молодості. Її занапастив ні за що, ні про що Бізюк. Гравець, який повинен був взяти всю відповідальність на себе, але він намагався свою провину звалити на мене.

Втішаю себе тим, що через кілька місяців звільнюся. На такому ж швидкому поїзді поїду на батьківщину, в Україну, щоб більше не бачити цей дикий суворий край з сорокаградусними морозами. На волі буду дихати на повні груди. Але поки він промчав повз нас, як і моє молоде життя.

Трактор минув переїзд. Ось і місто залишилося позаду. По рівній просіці заїхав у тайгу. Низкою пропливають вікові, вічно зелені дерева, які тягнуться у безхмарне синє небо.

Вони байдуже дивляться на наш чорний вагончик, лише зрідка махають гілками, коли подує легенький вітерець.

Просіка закінчилася. Трактор зупинився. Вишикувалися. По протоптаній стежці строєм йдемо серед високих кедрів, крони яких покриті снігом. Після темного вагончика білий до синяви сніг ріже очі.

«Мороз и солнце. День чудесный. Еще ты дремлешь, друг прелесный. Проснись, красавица, проснись» — згадую вірші геніального російського поета.

У мене змінюється настрій. Сонце. Морозне повітря. Зелень хвойного лісу роблять свою справу. Хочеться радіти життю, усвідомлювати, що скоро вийду на волю, опинюся по