Читати книгу - "Пам’ять крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Анна теж приїхала з батьками на празник. Як тільки дорослі зайнялись приготуванням до застілля, вона моргнула Ларкові і вийшла з хати. Надворі вона схопила його за руку і зашепотіла:
– Як я чекала на нашу здибанку[20], Ларцю! Мені так багато треба тобі розказати…
– Мені тоже, – з тремтінням у голосі мовив Ларко.
– Стільки всього скоїлось за той час, що ми не бачились…
Анна помовчала, ніби збираючись з духом, і тихо продовжила:
– Того жовніра, що подарував тобі сідельце, Тараса, позавчора совєцькі органи арештували. Він у Володимирській тюрмі, там, де й наші сусіди Боровські.
– Ти що, з ним знайома?
У Ларка від здивування округлились очі. Йому раптом стало страшно за Анну.
– Звідки ти все знаєш, Ганнусю?
– Мої гімназійні друзі, тоже патріоти, розповіли, – ухильно мовила дівчина.
Вона пильно глянула Ларкові у вічі, ніби вагалась, розповідати далі чи ні.
– А ти в гімназію вже не будеш ходити? – перевела Анна розмову на інше. – Правда, вона вже тепер не гімназія, а школа.
– Нє, – після паузи відізвався Ларко, трохи ображений тим, що Анна не стала далі розповідати про того Тараса. – Тато сказали, що нашу з Левонком кватиру, у якій ми жили у Володимирі, зайняли совєти. То нам нема тепер де жити під час навчання. Та й батькам помагати треба. Сказали, що в Стежиничах совєти відкриють школу-семирічку, то, може, в ній і довчусь.
– То тобі тільки рік, а мені ще два ходити. Треба вчитись, наука нам пригодиться.
Анна наблизилась до Ларка, і він відчув на обличчі її гаряче дихання.
– Я так скучила за тобою, Ларцю…
Мороз пощипував холодні губи, та вони знову і знову зігрівали їх поцілунками.
Десь ще далеко, з боку обійстя Красніцьких почувся скрип снігу і притишені голоси. Анна відсахнулась від Ларка і злякано мовила:
– Що то? Там хтось іде?
– Не бійся, – здогадався Ларко, – то, певно, Красніцькі до нас у гості йдуть.
– Пішли до хати, Ларцю. Але не разом, щоб батьки чого не подумали.
– Ти йди, – погодився Ларко. – А я вийду до воріт, зустріну дорогих гостей.
Скільки жили поряд на хуторі Ткачуки і Красніцькі, стільки й ходили на свята одні до одних. Не ділили їх на католицькі і православні, разом святкували і ті, й ті. На польське Різдво, яке мало бути за тиждень, Левон-старший зі своєю Франьою вже запросили до себе все сімейство Ткачуків. Так було на хуторі здавна: і святкували, і одружувались, і дітей хрестили українці з поляками. А що мало заважати, якщо жити по-сусідськи у злагоді та мирі?
– Ларку! – гукнув Левонко, вгледівши біля воріт свого товариша. – Ти ще не замерз, нас виглядаючи?
– Не панської крові, щоб від такого морозу мерзнути, – поважно мовив Ларко, широко усміхаючись. – Зі святом будьте здорові! Заходьте, дядьку Левоне, тітко Франю. А я з Левонком ще на дворі побалакаю.
– І тебе зі святом, – першою відгукнулась тітка Франя. – Довго не стій тут, бо гостинці вистигнуть.
Коли старші Красніцькі зайшли до хати, Ларко плеснув Левонка по плечу.
– Чоколяду приніс, кавалєр?
– Яку чоколяду? – розгубився той від несподіванки. – Ми тільки своє принесли – бухти[21] і праники…
Він осікся, і очі його враз ніби аж заіскрились від радості.
– Анна приїхала?! Ну, кажи! Є Анна?
– Ну, приїхала, – вже досить-таки єхидно відповів Ларко. – Та до чого ти їй без чоколяди?
– Та є вона в мене, є! – запально вигукнув Левонко. – У скрині лежить, зараз принесу.
Він зірвався з місця і, мов вихор, метнувся до воріт. Ларко дивився йому вслід, не знаючи, чи сміятись, чи сердитись на свого суперника.
Зранку, помолившись і поснідавши, Туруки почали збиратись додому. Небо затягувалось хмарами, надворі вже потрохи мело снігом. Їхати кіньми до Федорівки треба було кілька годин, і Матвій хотів вирушити раніше, аби не потрапити в хуртовину.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.