Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Сходить над курганом сонце, як і тисячі літ тому сходило, як і тоді, коли скіфи насипали його над своїм царем в кінці IV століття до нашої ери. І пливуть над ним сиві віки та й пливуть. А легенди, що витають над золотим курганом, все ще живі: а раптом курган відкрив не всі таємниці колишньому французькому дворянину Полю Дю Брюксу?

Крила
…Таємнича і грізна, могутня і непереможна, але вже приречена

…Він був драпіжним птахом з хижої родини яструбових, пізніше прозваний двоногими істотами царськими найбільшим і найсильнішим у піднебесних просторах тамтешнього світу білого володільником, покорителем і владарем неба з жовтим крицевим дзьобом, з розмахом крил, широких і довгих, що сягали чи не трьох метрів у довжину, з чималими кігтями на пальцях, гострими і загнутими, що люто розривали живу плоть крилатих у піднебессі і чотириногих на землі… Ймення йому було орел. Орел степовий. Орел білохвостий. Його рід був одним з найдревніших крилатих родів на землі й започаткувався ще в міоценову епоху, ранню епоху кайнозойської ери, що настала після мезозойської близько 70 мільйонів років тому і триває й досі; в ту первісну епоху, коли здійнялися злакові, трави, яким немає нині краю там внизу, то був час з’яви одних і загибелі інших, коли вимирали (в кінці мезозою) динозаври, іхтіозаври, плезіозаври; час, коли народжувалися ссавці й беззубі птахи, зодягнені в пір’я, коли ще не було людей, а були тільки мавпи, що їх пізніше назвуть людиноподібними, а сама людина з’явиться на початку антропогену (його тривалість всього лише від 0,6–0,8 до 2,5–3,5 мільйона років); зрештою, то був час, коли в громах, огнях і тремтінні планети інтенсивно утворювалися гори, піднімалися континенти, змінювалися їхні обриси, і все те первісне гігантське творення супроводжувалося інтенсивним вулканізмом… – ось тоді вже вони були, орли, володарі степів і небес над ними.

Але навіть він, найстародавніший володар неба, старший за двоногих, не міг подолати весь огром степу, його безмежжя і безмір’я, що слався під ним унизу без кінця і краю, як безконеччя світове, до країв якого – та й чи були вони, краї? – не сягнути нічиїм оком, навіть його гостро-зірким і чиїм-небудь оком годі було обняти, охопити те, що не мало берегів, що ні перейти, ні перелетіти, що сягало далі, як могло сягати око; те, що лежало під ним унизу, було безмежним, ніким не міряним і тяглося широкою смугою від Дунаю до Єнісею і далі, далі в Забайкалля та Монголію і звалося просто: СТЕП. Але так далеко, до Монголії, він ще не залітав, адже його небокраї, які він міг долати на великихі могутніх крилах своїх, простягалися між Дунаєм і Доном.

І там, внизу, у його неохопному і несходимому безмежжі, краючи степи, протікали великі й малі річки та ріки: до Дніпра були Дунай на заході, Дністер, Південний Буг, Інгул та Інгулець, не рахуючи маленьких річечок на кшталт Синюхи; за Дніпром, як він піднявся трохи на північ і знову повернув на Схід, внизу блакитніла Самара (вище неї десь мали бути Ворскла, Псел і Сула), а під правим його крилом – Сіверський Донець, вище Оскіл, а нижче Айдар з Кальміусом.

Після Придніпровської височини, південніше здіймалися Приазовська височина, за нею – Донецький кряж, з-за його Білогір’я вигулькувала Чорна Калитва, що впадала в Дон.

До східної межі його царства, до синього Дону було вже недалеко, як у піднебессі з’явився він, володар тамтешніх країв, його давній суперник старий Орлан. Птах теж могутній, рівний йому.

Він розумів, що вже вторгся в чужі володіння, що далі не треба залітати навіть з оглядом, адже там – вотчина Орлана, ось чому він і виник у піднебессі, володар, господар і повелитель тутешнього огрому, де сходить сонце. Він ніби не вигулькнув у небі, він мовби там в одну мить народився, з’явився нізвідки і, розсікаючи повітря, ринувся на перехват порушника. Орлан запрацював могутніми крилами, беручи розгін для двобою, і те саме зі свого боку вчинив і він, Орел Степовий, бо теж мав могутні й широкі крила, крицевий дзьоб, стальне тіло і ноги, озброєні гострими, загнутими кігтями, готовими роздерти, розтерзати будь-чию плоть.

Внизу була Орланова земля, на якій за Танаїсом вже кочували сармати – скіфські родичі, теж могутні й непереможні, але їхня могуть ще тільки визрівала, накопичувалася й міцніла, та могуть і грізна сила, що, як настане час, завдасть смертельного удару своїм сусідам і родичам, синам змієногої богині. Але станеться те не скоро, через віки та віки; а над ним було його, Орланове небо, і він, Орлан, не потерпить у ньому непрошених гостей…

Вони завершили достатній розгін і вийшли на пряму – один проти одного. Кожен з них уже нісся стрілою, загрозливо виставивши свого кинджального дзьоба, ось-ось вони вріжуться один в одного, лоб в лоб, дзьоб у дзьоб.

Вони були родичами, адже обидва належали до родини яструбових, хижих птахів, чиї 208 видів об’єднуються в 63 роди, серед яких – канюк, лунь, стерв’ятник, шуліка, тетерев’ятник, осоїди, коршуни, грифи, змієїди, бородачі, орли…

І ось вони, родаки, мали зійтися в герці, але в останню мить, черконувши один одного крилами так, що білими іскрами сипонуло пір’я, розлетілися – один у праве крило, інший в ліве, і кожен з них, зробивши розворот з розгінним колом, знову вийшов на пряму для лобової атаки…

Заклекотіли… Хрипло, люто, аж давлячись сухим гарячим повітрям, і знову ринулися лоб в лоб, вдарилися цього разу грудьми, зчепилися кігтями й, перевертаючись, падали з піднебесся на землю, де звірина і пташина принишкла з ляку, а люди