Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ну, далі ви ще більше зрозумієте, – сказав ніби загадково рудий і налив собі келих.
– Що ж можна ще більше зрозуміти, – подумав Самко. – Видно й так.
Він порішив у думці бути покірливим, погоджуватися на все до свого часу. Біда тільки, що доведеться втеряти того одноокого козака. Сказав рудий, щоб покинули й думати про Січ та запорожців. Ну, то ще побачимо. Коли що, то можна й п’ятами накивати, хоч і трудно, мабуть, утекти звідтіль. Час покаже. А впертістю тут нічого не поробиш. Видно, що ці люди ні з ким панькатись не будуть.
Маркові було все байдуже. Не прислухаючись до балачки, він заходився біля ягняти і майже сам його впорав, ще й маслаки потрощив.
– От молодець! – похвалив його русявий розбійник, – люблю за чисту роботу. Ну, випий ще, щоб печене загоїлося, – додав він, наливши Маркові келих. – Ми бачимо, що ти не баба, не заскиглив від болю. Пий.
Марко випив. Що йому! Йому добре там, де добре, де є їсти. Оце вже два дні підряд йому пощастило на їжу. А думати, нехай Самко думає за себе й за нього.
– Мене, братко, палили не так... – забалакав наче сам до себе русявий розбійник. – Я був монастирським кріпаком. Відняли в мене ченці жінку, ну, так я одного ченця пришив до ліжка. Зв’язали мене святі отці, палили мене свічками. Нема місця не печеного. А потім ще віддали на кару царським катам... – оті вже й на кобилу садовили. Нема кістки незрушеної, а проте живий зостався. Утік від катів, прибився ось сюди до людей, отут знайшов правду. Я кого побачу тепер у чернечій рясі, то готовий пекти його день і ніч, – скрипонув зубами від гніву і замовк.
Рудий встав з-за столу і почав роздягатися, а за ним і русявий.
– Лягайте, братки, коли не доспали. Отой піл буде ваш, – указав рудий. – Оце тільки й нашого, що вмреш на час та все забудеш. День наш вітчим, нічка мати, – промовив він, лягаючи. Ліг і русявий.
Ласкавий дідок приніс хутра та ліжники і послав на полу.
– Ложітєсь, дєтушкі, как дома, – сказав він бурсакам.
Лягли хлопці. Гарно так, після втоми та добре під’ївши, лягти на м’яке тепле хутро, знаючи, що тут ніхто не займе і нема чого стерегтися. А Маркові зовсім щастя, що ліг він не лаяний, не битий, що його не розбудить до утрені отець Сава битливим канчуком з волячої жили.
Ватажок Старий з товариствомПочув Самко скрізь сон гучний гомін. Прокинувся, хотів було встати, але, пригадавши, де він є, розплющив очі і почав дивитися в той бік, де гомоніли. Він побачив, що на ослонах біля столу сиділо багато людей. Перелічив, аж їх двадцять чотири чоловіка. Отих, що сидять сюди спинами, неможна бачити, які вони з себе, а оті, що лицем сюди, – всі молоді хлопці, тільки посередині сидить сивоусий з чуприною, в новому панському кунтуші. Він сидів і мовчав задумано. Іноді тільки відповідав, коли до нього зверталися. Величали його «Старий», а проте з пошаною – як найстаршого. Розбійники вечеряли, чи обідали, тут неможна було вгадати, бо день і ніч горів каганець.
«Ось він той «Старий», що згадував рудий розбійник», – подумав Самко і почав його розглядати, бо каганець стояв на столі біля «Старого», освітлюючи його вид.
Сиві вуса в «Старого», а брови чорні п’явками, обличчя без жодної зморшки, зовсім молоде, ніс з невеличким горбком, губи червоні, на чолі, над лівою бровою шрам, що так личить йому, щось додає до його спокійного і разом зважливого виду з блискучими й гострими очима.
Так неначе десь бачив Самко такого, як оцей «Старий».
«А, пригадав, бачив на малюнку». Колись бурсаки ходили на Різдво з вертепом по Києву, були в якомусь будинкові, і отам на стіні побачив Самко малюнок: сидить біля дерева на траві козак та грає на бандурі. Самка аж злякали написані на малюнку чітко слова, що немов вони виходили з рота козака: «А чого ти дивишся на мене».
І оцей старий схожий обличчям точнісінько на того козака Мамая.
І слухає Самко, про віщо балакають розбійники, та не добере гаразд, про що саме. Щось про Дніпро, якусь широку косу, про байдак та гострі палі.
Хтось з розбійників запитав Старого, чого він такий невеселий сьогодні.
– Сьогодні, брати, той день, коли ми програли бій під Оренбургом, та рівно п’ять місяців, як лихі кати кінчали нашого славного на ввесь світ і грізного нашим ворогам Омелька Пугача... – промовив Старий.
Гомін раптом затих. Підвівся старий, налив собі келих і промовив, стоячи: «За Омелька Пугача», вихилив і сів.
– За Омелька! За Пугача! – промовляли, п’ючи, розбійники.
Пригадав Самко, що цього року, взимку по київських церквах у час Божої служби поминали розбійника Пугачова і правили вдячного молебня, що Бог поміг цариці скарати такого страшного злочинця. Раділа свята церква, раділо панство, а чогось тільки не раділи монастирські кріпаки та щекавицька голота. Тоді в бурсі теж балакали про того Омелька, тільки згадували його, як злодія. А ось отут про нього згадують, як про славну людину, згадують з тугою.
«Відома річ, що розбійники розбійника й вихваляють, та й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Незвичайні пригоди бурсаків», після закриття браузера.