Читати книгу - "Коханий волоцюга"

чого, це мамині гроші. Так-так, мамині. Вона просила перед смертю передати їх йому і якщо він не візьме… Це просто неможливо, не можна не виконати заповіт, бо тоді Іванка все життя буде носити гріх на душі.

— Гріх і свята ласунка! Та такого просто бути не може! Не сміши мене, дівчинко!

— Я не дівчинка! — спалахнула Іванка.

— Ах пробачте, панянко! Я ж, здається, уже сказав, що ви славно виросли і чарівно розцвіли! Ваша краса аж засліпила мене. Ну пробач, пробач дурного. І не дивися так жалісливо. Не треба… Я тут трохи сентиментальним став… Багато, знаєш, думав, часто сам з собою говорив. Але жалості мені не треба. Не смій мене жаліти! Це мене ображає. Зрозуміла?

Іванка кивнула.

— Ну от і домовилися. Не буду тебе дурити: оцими дерев’яними цяцьками не дуже заробиш. Та я їх більше роздаю, ніж продаю. Це скоріше арт-терапія для душі. Але ж не забувай, що я ще й непоганий юрист. Ноги не слухаються, а голова працює, як часовий механізм. Знайомі й досі звертаються за консультаціями, своїм знайомим мене рекомендують. Звісно ж, поради по телефону — не зовсім те, що в місті на місці. Але… Усе добре, Іванко. Усе добре! Могло бути значно гірше. Я ж міг не вижити. Міг, правда ж? Але вижив! Вижив і кожного ранку зустрічаю сонце, дивлюся на небо, на ліс, слухаю птахів, розмовляю з добрими людьми, ось тебе, красуню, побачив. Хіба це не чудо?!

Вона знову підтакнула. Він склав перед собою долоні, ніби перед іконою, і вклонився самою головою.

— Отож давай зробимо так. Ти мені віддала те, що вважала за потрібне віддати. Господь це бачить. Чуєш, Господи? Раба Божа Іванна передала мені ці паперові знаки людського достатку з ликами наших українських світочів. Тепер вони мої і я маю право розпорядитися ними як захочу. А я, Боже, хочу подарувати їх цій чарівній панянці. Бо вона молода, гарна, розумна, їй ще треба заміж вийти, дітей народити. А я і так не знаю, куди свою валюту дівати. Другого візка мені не треба, трави та дерево для роботи баба Оляна безплатно приносить (не забудь, Боженьку, записати це до її заслуг на цій грішній землі), на бали не ходжу, на дорогі черевики витрачатись не треба. Отож урочисто вручаю тобі, панно Іванно! Ах, не хочеш! Тоді я їх… у грубку вкину. Бачиш, який вогонь — за мить від цього пакуночка тільки жменька попелу залишиться. Ех, ласунко! Погано ж ти мене знаєш…

Вона сиділа, пила чай з травами і плакала. Він дивився у вікно. Відблиски вогню танцювали у його довгому аж до пліч волоссі, червоно відтінювали чорну щетину на вилицях і підборідді.

— Пробач, Іванко. Ти справжнє диво. Диво з родзинкою. От слово честі… Я це зрозумів ще тоді, як вперше прийшов до вас, як тільки побачив тебе. Але тобі тут нічого робити.

— Ти сказав, у місті міг би більше зробити як юрист…

— Вочевидь.

— У мене ж дві кімнати. Я б…

— Відставити!

— А можна я?.. У мене ж зараз відпустка…

— Не можна! Вибачєйте, панянко, метро в нас немає, гелікоптери тимчасово не літають, а тролейбуси передбачаються у тридцять п’ятому столітті… Пропоную чудо людської цивілізації під назвою «ровер». Бо до автостанції далеко, а дощ уже на носі. Не хотілося б, щоб такого симпатичного змочив…

Він так спритно сховався під маску іронії. Але маска не трималася на обличчі.

— Та їдь же, кому кажу! Геть звідси! Мотай до свого міста! Теж мені мати Тереза! Своє життя влаштовуй. То біля хворої мами сиділа, навіть на побачення не мала часу піти. А тепер з чужим калікою мороки хочеш набратися?

— Ти не чужий. І не каліка!

— Поспішай, ласуночко. Бо скоро дощ піде.

Вона таки не встигла. Поки дотягла драндулета до центру селища, дощ ушкварив як з відра. Поки дочвалала до автостанції, промокла до нитки. І куди тепер їй діватися з цим ровером? Кому його залишити? Замість руденької веснянкуватої касирки Олі за віконечком якась сердита тітка сидить. Блимає на всіх окулярами, як контролер на «зайців».

— А хто за ровера отвічати буде? Я, чи шо? Оставиш, хтось вкраде, а мені тоді платити.

І раптом Іванка аж здригнулася. А навіщо залишати? Навіщо?

Мобільник висвітив ім’я Тоні. Але тут же металевим голосом робота повідомив: «Ваш абонент поза зоною досяжності».

— Ми тут у низині, то можете й не додзвонитися, — співчутливо сказала якась жінка. — Неподалік є телефон-автомат, але він, здається, не працює.

Іванка кинулася до касирки.

— Пані, у вас тут є телефон?

— Припустимо.

— Мені дуже треба подзвонити.

— Усім треба. І чогось конче звідси.

— Але в мене особливий випадок.

— Апарат тільки для служебного пользованія.