Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

Августів, ґміна Кисилин – польсько-німецька колонія (після виїзду німців у 1940 р. до Рейху, їхнє місце зайняли українці).

29 серпня 1943 року члени УПА вбили шість осіб з родини Маліновських. Владислав Маліновський з дружиною та трійкою дітей сховалися в лісі. Його колега, українець Йосип Павлюк, протягом трьох днів опікувався ними, приносив їсти та остерігав, щоб не поверталися додому. «Українці вбивають усіх поляків поголовно в нашій околиці, – цитує його слова врятований, – їхній провідник сказав, що таке масове вбивство водночас проводиться по всій Україні, що є наказ вибити всіх „ляхів”, так, щоб ніхто не залишився – комуністів і євреїв також». Павлюк розповів Маліновському про винищення 40 родин у сусідній Владиславівці, свідком якого він був: «Він сказав, що ніколи в житті не бачив та не чув про таке вбивство, і ніхто, хто цього не побачив, ніколи в те не повірить, що його побратими це зробили [...] Говорив, що ми мусимо втікати, оскільки він не може наражатися на небезпеку – українці напоготові і за це можуть вбити і його, і всю родину. Ми його послухали і всю ніч ішли до Володимира – через ліс та болота».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, IV/81, Свідчення Владислава Маліновського, арк. 212зв.–213.

Берестечко, ґміна Берестечко – місто, населене в 60 відсотках українцями та євреями (до ліквідації гетто в 1942 р.), а також кількадесятьма польськими родинами.

30 грудня 1943 року розпочався напад УПА, який тривав дві доби, але був відбитий самообороною. Загинуло тільки декілька поляків. Чеслава Бублінська з двійкою дітей врятувалася, ховаючись в акушерки-українки.

У січні 1944 року, разом з німцями, що евакуювалися, виїхало польське населення, в Берестечку залишилося п’ять осіб. Члени УПА захопили містечко та шукали поляків, які приховувалися. За інформацією, зібраною А. Завільським, четверо з них врятувалися завдяки допомозі з боку українців. Гонорату Анджеєвську та її небогу знайомі українці вночі провели до Радехова (Тернопільське воєводство). Працівником магістратури Савицьким та його хворою дружиною деякий час опікувався колега з роботи, українець Маудак, після чого відвів їх до православного священика, Івана Микольського. Той «організував виїзд зі Святим Причастям до помираючого. Савицький був фірманом, а його дружина лежала схована в санях. Так вони доїхали до Радехова».

Український священик, який ще до війни втримував зразкові відносини з католицьким настоятелем, священиком Єжи Зволінським, не допустив також до підпалу бандерівцями історичної пам’ятки, костелу святого Валентина. «Він переконував, що святий Валентин допомагає хворим епілепсією, і не відрізняє ні руських, ні поляків, чи католиків і православних».

Джерело: Свідчення Галини Вільчек, дівоче Салецька, [у:] Śladami ludobójstwa na Wołyniu, oprac. L. Karłowicz, L. Popek, Lublin 1998, с. 41; A. Zawilski, Znów ożywają kurhany, Wrocław 1997, с. 261.

Борочиче, ґміна Брани – українсько-польське село.

16 липня 1943 року в результаті нападу бандерівців було вбито близько 10 поляків.

Один з українських мешканців села попередив поляків про плановане вбивство і завдяки цьому більшість врятувалася. Українець на прізвище Федьо був убитий бандерівцями за переховування поляків.

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 153–154 (свідчення Франциска Морозовського).

Бубнів, ґміна Свинюхи (сьогодні Привітне) – село, населене, в більшості, українцями (православними й баптистами, т.зв. штундистами), а також поляками (католиками й баптистами).

У липні 1943 року члени УПА двічі нападали на польських мешканців. В обох випадках поляки-баптисти були попереджені українцями цього ж віросповідання. За першим разом було спалено тільки господарства поляків-католиків, отже баптисти через два тижні повернулися до своїх хат, проте після другого нападу залишили Бубнів і, вдаючи українців, переїхали до села Скірче.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 188–189.

Бужани, ґміна Брани – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

У липні 1943 року під час нападу українців, Грицько Бабій опікувався Ґеновефою Савицькою та її батьками й братом. Протягом двох тижнів він їх переховував у збіжжі, по ночах годував, а потім допоміг дістатися до Горохова, де в своїх знайомих знайшов їм притулок. Сусідку Ґеновефи Савицької, Олександру Марковську, врятував від смерті з рук нападників інший українець, Пилип Ковальчук; забрав її з місця, де над нею глумилися, та турбувався про неї.

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 150–151 (свідчення Ґеновефи Савицької).

Бунява, ґміна Хорів – польсько-українська колонія.

У липні 1943 року члени УПА вбили кільканадцять поляків.

Важко побитим членам родини Ґоздзиковських надав допомогу місцевий українець – завіз їх до лікарні у Володимирі-Волинському.

Українець, одружений з полькою Ґоздзиковською, був жорстоко побитий членами УПА, оскільки не виконав наказу вбити, в 7-денний термін, свою дружину й дворічну доньку. Невідомо, чи пережив побиття. Проте його дружині й дитині один з нападаючих дозволив втекти.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 138.

Ватинець, ґміна Свинюхи (сьогодні Привітне) – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

У вересні 1943 року члени УПА вбили дві родини: Ґриновецьких та Тарасевичів. Тіла вкинули до криниці. За свідченням Зигмунта Ґриновецького, найстарша дочка Тарасевичів «мала тоді 12 років і з розрубаною головою була вкинута до криниці наверх всіх убитих і, мабуть, лише тому й врятувалася. З цієї криниці витягнув її українець, прізвища якого я не знаю, знаю тільки, що він був баптистом і тому, мабуть, не хотів бути бандитом. Цей українець переховував цю поранену польську дитину і, так-сяк вилікувавши, відправив її до тітки в Луцьк».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VII/13, Свідчення Зигмунта Ґриновецького, арк. 21.

Ведмежі Ями, ґміна Кисилин – колонія, населена трьома польськими й двома українськими родинами.

Українська родина Скоропадів взяла на виховання трьох польських