Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

вивів гостей у парк. Молода зелень тільки-но з’являлася на деревах.

— Напевно, ви звернули увагу на велику кількість карликів у нашому маєтку? — звернувся Станіслав до гостей. — У моєї маман дві пристрасті: карлики, яких вона виписує звідки тільки можна, і молоденькі фрейліни. До останніх вона надто сувора і частенько їх жорстоко карає. Через це у моїх сестер із матір’ю часто трапляються сварки.

Минувши терасу з клумбами і двома фонтанами, Потоцький повів гостей до прямокутного ставка. Над дзеркальною поверхнею ставу височів великий павільйон із куполом.

Станіслав запропонував гостям перепочити у кріслах біля павільйону, і негайно офіціанти-карлики почали пропонувати прохолодні напої і каву. Поки гості відпочивали, іменинник повів Гертруду в грот під басейном. Центр стелі грота вінчало товсте скло, через яке, заломлюючись крізь товщу води, пробивалося світло.

— Тут можна перебувати годинами, спостерігаючи за рибками, що плавають у ставку. У літню спеку і в зимовий холод тут майже однакова температура повітря, — пояснював юнак.

Гертруда уважно слухала, а Станіслав не зводив з неї очей. Коли закохані вийшли з грота, молодий граф почав розповідати гостям про пристрій водної системи парку; шлюзи, про водонапірну машину, яка забезпечувала водні споруди водою з річки Солокії. Пройшовши весь належний їй шлях, вода знову поверталася в річку.

— Пропоную вирушити далі, вглиб парку, — мовив далі Потоцький.

Цього разу не всі гості пішли за ним, деякі залишилися біля ставка.

Пройшовши повз водні каскади і водоспади, гості знов ойкнули від подиву. Інший ставок, цього разу овальний, постав перед їхніми очима, і павільйон у класичному стилі несподівано виріс перед ними. І справді, в порівнянні з першим павільйоном, виконаним у стилі рококо, що розчинився в нескінченних стеблинах, химерних вигинах ліній, гірляндах казкових квітів, другий був надто строгої форми, хоч і не позбавлений вишуканості і легкості.

— Цю частину парку ми називаємо «Обитель Нептуна», — пояснив Станіслав.

Біля павільйону розташувався невеликий оркестр із дванадцяти чоловік. Усі музиканти були в камзолах, розшитих золотом, білих панчохах і напудрених перуках із косичкою. Легка лірична музика гармоніювала і з настроєм гостей, і з оточуючою природою.

— Як у вас тут гарно! — із захопленням вимовила Гертруда.

— Правда, вам подобається? Я теж люблю свій будинок, — усміхнувся Потоцький.

Він м’яко взяв Гертруду під руку і зробив спробу усамітнитися на боковій алеї.

— Графе, куди ж ви? — почув він голос Жозефіни Мнішек. Не знаючи, як зупинити Потоцького, вона запитала перше, що спало на думку: — Розкажіть-но, яку музику виконують ваші музиканти?

Як не прикро було юнакові повертатися, статус господаря зобов’язував приділяти увагу всім гостям.

— Залюбки, графине, — чемно відповів Станіслав Жозефіні. — У репертуарі наших музикантів твори Скарлатті, Гайдна, Саммартіні, Перголезі, Глюка. Так, Йозефе? — звернувся він до капельмейстера.

— Абсолютно правильно, пане графе, — відповів той і вклонився. — Можна до вашого списку додати Стаміца і Генделя.

— І це ви теж вивчали у Відні? — запитав хтось із гостей.

— На жаль, — усміхнувся Потоцький. — Відень — музичний центр Європи. Виступити при імператорському дворі вважають за честь і маститі музиканти, і зовсім юні таланти. Розповім вам, як кілька років тому ми потрапили на один із концертів брата і сестри Моцартів — Вольфганга і Наннерль. Їхня гра в чотири руки на клавесині справила фурор. Причому хлопчикові тоді виповнилося лише шість років. Коли ми, насолодившись їх виступом, думали, що концерт завершено, Вольфганг знову вийшов на сцену. Спочатку він виконав свої твори. Потім на прохання батька слухачам було запропоновано дати малюку найскладніші і незнайомі п’єси, і він їх грав із такою легкістю, ніби не раз уже виконував. Причому робив це майже наосліп: батько Вольфганга накрив клавіатуру клавесина хусткою, щоб той не міг бачити клавіші. Далі юний вундеркінд почав імпровізувати на задані слухачами теми. І нарешті, взявши скрипку, цей геніальний хлопчик ще не менше години музикував — до загального захоплення публіки.

— Панове, запрошуємо вас усіх до святкового столу! — оголосив слуга.

За столом праворуч від Станіслава посадили Жозефіну, ліворуч — кузена Ігнація. Проте іменинник щось шепнув Ігнацію, і той пересів далі, а на його місце Потоцький попросив сісти Гертруду. Анна Ельжбета подивилася на дівчину досить пильно і злегка похитала головою.

За вечерею Станіслав був дуже галантний, але увагу приділяв в основному Гертруді. Дівчина, цілком захоплена молодим графом, не помічала, які погляди-блискавки кидала на неї Жозефіна.

Після вечері гості знову вийшли в парк, який разом із Бугом був освітлений смолоскипами і різнокольоровими ліхтарями. На хорах у залі палацу заграла музика, припрошуючи гостей на бал. Станіслав, запросивши чарівну Гертруду, понісся по паркету вглиб зали. Його двоюрідний брат Ігнацій помітив, як змінилося обличчя Жозефіни, як стиснулися її кулачки, який погляд спідлоба вона кинула вслід Станіславу і Гертруді. Ігнацій запросив графиню Мнішек, почав розповідати якусь веселу історію. Та залилася гучним сміхом, скоріше, не від того, що їй сподобалися жарти Ігнація, а щоб привернути до себе увагу оточуючих, і насамперед іменинника. Але Станіслав і Гертруда були занадто захоплені одне одним, щоб помічати такий прояв гніву Жозефіни.

— Який сьогодні прекрасний день, — прошепотів граф Гертруді. — І я дуже щасливий, що в цей день ми разом.

Дівчина мило усміхнулася.

— Сьогодні ви належите всім гостям.

— Так, це правильно, але насправді мені хотілося б усамітнитися тільки з вами.

— Якщо ви справді цього хочете, то у нас неодмінно з’явиться ще не одна можливість, — відповіла Гертруда і заговорила зовсім про інше: — Мені здалося, що графиня Мнішек не дуже задоволена, що господар приділяє мені стільки уваги.

— Можливо, але мене це мало хвилює. Хоча наші батьки сповнені бажання в майбутньому одружити нас із Жозефіною.

— Але ж батьків треба слухати, графе. Багато що у вашій долі залежить від них.

— Я й не збираюся йти проти їх волі, — зауважив Станіслав. — Але ж їхня воля, і рішення можуть змінитися, чи не так? Я вірю в їхню любов до мене