Читати книгу - "Вільняк"

б, напевне, й досі там борсалися, — бадьоро озвався бібліотекарський учень на ім’я Гарулус Лексіс і поплескав Рука по плечі.

Хлопець усміхнувся, але залишив без відповіді подячні бібліотекарські слова.

— Ве-вігла, лура-віла-ве, — подала голос Вемеру. Його слова зігріті серцем, але у шлунку в мене порожньо.

— Ну нічого, хутко ми й про це подбаємо, — засміявся Гарулус, коли Рук переклав йому слова Вемеру, відтак десь зник і невдовзі повернувся з цілим лантухом байрак-ягід та чималим дзбанком дубового меду. — Призволяйтеся! — припросив він, і потішені блукай-бурмила поласували на славу.

Ксант скромно присів біля Рука і вгорнувся у плащ.

— А твоєму… е-е… другові щось треба? — запитав Гарулус, показуючи бородою на Ксанта, і на його обличчі промайнув ледь зневажливий вираз.

— Нічого, дякую, — відказав Ксант.

Решта бібліотекарів, що сиділи навколо жаровні, мовчки скинулися очима.

Рук передав Ксантові свою миску.

— Ось, Ксанте, держи, — припросив він. — Я вже наївся. Смакуй, воно добре.

Ксант, ледь помітно всміхнувшись, узяв посудину і спорожнив її до дна. Бібліотекарі на нього не вважали.

— Ну, а що тепер? — запитав Амбріс Лоппікс, помічник аналойного доглядача. — Без зубощирів із бібліотечних візків пуття ніякого.

— Не знаю, як ви, — промовив Квелтус Петрікс, який ходив у молодших бібліотекарях, — а я собі мало хребта не надвередив, коли ми тягли оту чортову руїну через Багнище, навіть із Руковим друзями.

Усі присутні порозуміло закивали головами.

— Із собою її не візьмеш, а тут залишати зась, — скрушно затряс головою Гарулус. — Як на те пішло, що таке бібліотекарі без книгозбірні?

— А все ж викрутитися можна, — стиха озвався Ксант. Усі бібліотекарі озирнулись на нього. — Я знаю, як можна переправити всі до одного сувої через Крайземлю до Вільних галявин, — додав він.

Амбріс пирхнув, Квентус відвернувся, а Гарулус заходився скупчено поправляти на своєму носярі окуляри зі скельцями у формі півмісяця.

— Може, ти ласкаво поділився б із нами своїм секретом? — сказав він, і в кожному його слові вчувалася неприхована зневага.

— Сувої можна пороздавати: кожному переселенцеві — по штуці. Скільки їх набереться у книгозбірні — сотень тридцять, га?

— Десь так, — непевно відповів Гарулус.

— І нас тут теж щонайменше стільки само — городяни, примари, пірати плюс бібліотекарі…

— Плюс один Сторож Ночі, — під’їв Гарулус, свердлячи Ксанта крижаним поглядом.

— Гей, послухай… — почав Рук, підводячись із землі. Та не встиг він докінчити речення, як у світлі від жаровні з’явилася худорлява постать Кулькапа — Найвищого Академіка. У компанії Фелікса та Фенбруса Лодда, він саме обходив бібліотекарські вогнища.

— Блискуча ідея! — вигукнув академік, махаючи присутнім, щоб не вставали. — Довіривши усім переселенцям по сувою — як бібліотекарям, так і городянам, — ми обернемось на ходячу бібліотеку, і з цими осоружними возами можна буде розпрощатися.

— А наші аналої… — тріпнув головою Фенбрус.

— Друже мій, аналоїв можна ще намайструвати скільки хоч, — відрубав Кулькап. — Найбільше зараз треба пильнувати сувоїв та знань, захованих у них. Ось Ксант про це пам’ятає, а декому, коли запахло смаленим, позабивало памороки.

Фенбрус зайшовся гучним кашлем, обличчя його почервоніло. Фелікс глянув скоса на Рука і лукаво підморгнув.

— До схід сонця ми розвантажимо і розподілимо бібліотеку. Феліксе, чи ти і твої примари не взяли б це під свою руку?

Фелікс ствердно кивнув головою.

— А тепера, — рівним голосом оголосив Кулькап, розглядаючись довкола, — Фенбрус скаже вам кілька слів. Будь ласка, вислухайте його уважно і почуте перекажіть іншим. Тут, у Крайземлі, це може стати питанням життя і смерті.

Фенбрус ступив крок уперед і відкашлявся.

— Завтра на нас чекає дорога через Крайземлю, — почав він, — і я, як ваш Великий Бібліотекар, ознайомився зі змістом бібліотечних сувоїв, аби знати якомога більше про місця, кудою нам доведеться мандрувати. Не наробіть помилок, — поважно провадив він, зазираючи в очі то тому, то тому бібліотекареві. — Близька та мить, коли ми вступимо в царину фантомів та дивовидь, де зір і слух спотворено сприйматимуть довкілля. Бачте, там, на голих скелях, з одного боку Присмерковий ліс, а з другого — останній рубіж Світокраю. Якщо вітер віятиме од урвища, то йти нам доведеться через важкі хмари та мряку. Це небезпечно, бо можна збитися зі шляху, попертися просто до обриву і провалитися в безодню…

Рук мерзлякувато пощулився. Усі бібліотекарі, не зводячи із Фенбруса очей, ловили кожне його слово.

— Натомість, якщо вітер переміниться і повіє з боку Присмеркового лісу, він може вразити безумом Крайземлю, і не відпадає, що ми також опинимося під його впливом.

— То що ж нам тоді робити? — зажурився Гарулус.

— Насамперед я сподіваюся, — пояснював далі Фенбрус, — що так довго не потриває, тож нам лишається одне: позв’язуватись парами і весь час перебалакуватися. Інакше можна наразитися на серйозну небезпеку: непомітно для себе поринути в сомнамбулічний стан. Якщо раптом ваш напарник замовкне, слід негайно очутити його, інакше ним опанують фантоми, а розум буде втрачено без вороття. — Він трохи помовчав. — Щодо мене, то я б волів, аби за напарника був мені син… Фелікс.

Великий Бібліотекар знов закашлявся, а Фелікс усміхнувся.

— А я дуже сподіваюся, — озвався Кулькап, — що ти, Гарулусе, не відмовиш мені у компанії…

Гарулус згідливо кивнув головою. Бібліотекарі негайно заходилися переказувати почуте. Несподівано Рук відчув на плечі чийсь доторк.

— Руку, ти не?.. — тихо запитав Ксант.

— Ну, звісно, з дорогою душею, — всміхнувся йому Рук.