Читати книгу - "Гордієві жінки"

чула від Мії: сестра вивчила її слова з материних записників і поклала на власну музику.

Цей не вельми зграбний, на думку Лії, погано доглянутий пан у чорному дешевому костюмі й білій невипрасуваній сорочці ніяк їй не сподобався. Чи то пак – серце Лії зосталося незворушним після їхнього знайомства. Втім, дівчина відчула: він може стати непоганим для неї чоловіком. Звідки взявся цей здогад: не бралася дошукуватися, однак немолодий вік партнера з танцю, а отже, життєвий досвід і поважність, міркувала, зможуть прислужитися їй, «приземленій», у творенні міцної родини.

Лія справді шукала насамперед батька своїм майбутнім дітям. А Іван Петрович, видавалося, доволі підходящим був для цього кандидатом.

На весіллі дівчата-близнючки познайомилися і з новими родичами – батьками нареченого Семена, набожними Вірою Василівною та Віталієм Володимировичем, сизими голубками, як про них відкликалася сестра Софія, пенсіонерами. А ще з їхнього донькою, Семеновою молодшою сестрою Олею. Ця дівчина, років двадцяти восьми, від природи була непримітною, тому надмірна косметика, яку вона використала для весільного макіяжу, впадала в очі передусім. Ні, близнючки та Софія подібних переборів собі не дозволяли. Та й не зрівнятися було з ними повновидій і безформній Ользі.

Із весілля Софія поїхала до свекрів. Вони жили в невеликому приватному будинку.

– Ну, все, будьте розумницями, – побажала новоспечена дружина сестрам-близнючкам.

– Бережи себе, Софіє, – майже одноголосно прощебетали вони навзаєм.

5

За вікном похмурилося й показалася постать Семена. Вона повільно зарухалася в бік будинку.

Софія так і не насмілилася розповісти сестрам про своє новоспечене, а вже нестерпне заміжжя.

Лія і цього разу не зізналася вголос, що виходить заміж лише ради самого заміжжя й аж ніяк не з любові.

Мія вкотре не одержала відповідей на безліч запитань щодо рідних. Ті запитання роками висіли під стелею їхнього старого дому, ніби задавнене павутиння, яке господарі вдавали, що не помічали.

А воно було.

І далі снувалося…

– А давайте ще із зошита почитаємо? – запропонувала насамкінець Мія. – Того, чорного, з білим написом «Для Марії»…

– Давайте, – відповіла Софія і відімкнула обидві шухляди в столі. – Я сама прочитаю, – постановила. Розгорнувши зошит, процитувала:

Вінок кохання

Павлусь знав, шо я найбільше люблю маки, то все їх мені приносив. Або ми разом по них ходили до річки на вигін.

Моя однолітка Варка Гапониха маків не любила. Все кривилася, коли бачила мене з букетами. Але я їй не вірила. Бо як можна не любити сі квіти? Вони для мене – хоч і кольору крові, але – крові любові.

Дід теж-ка так пояснював. Казав:

– Чув, шо найперше мак виріс із крові розп’ятого Христа. З того чєсу й росте там, де пролилось мніго[30] крові невинно вбитих…

А вже як виповнилося мені тринадцять, зробили ми з Павлусем одну вельми цінну для нас двох штуку. І сталося те геть не сплановано.

Ми гуляли, й Павлусь сказав:

– Учора мати сплела вінок уже для нашої Гальки.

То він про найменшу сестру згадав.

І далі таке повідав:

– Мати сказала, шо то так здавна повелося, шо дівчата починають носити вінки з трьох літ, а нашій якраз стільки зараз-ки, ти ж знаєш. То мати сказала, шо іменно вона мусить то зробити, бо так тре’, щоб іменно мати зробила найпершого вінка для доньки. Ще навіть тре’ змочити того вінка в росі, як сонце зійде. Ше сказала, шо потом-ка ще сім днів так буде робити – купатиме вінка в росі, а тоді до скрині покладе.

– О, то се гарно, – відповіла я. І подумала, що мені, певно, теж-ка мама вінок сплела би, якби коло нас жила. Але так сталося, що нас розлучили.

Я рідко чіпала сю історію, бо мало про шо у свему житті шкодувала, хіба про те, шо не бачу ні мами, ні сестри… Які вони – не знала, тільки уявляла… А так… Дід мене дуже сильно любив. Мені з ним вельми добре було. Вільно дихалося. Та й Павлусь думати про пусте не давав.

Далі він таке тогді розказав:

– Вінок для Гальки вийшов із чорнобривців, незабудок, барвінку й ромашок. І кожна ся квітка нібито повинна лікувати малу:[31] чорнобривці помагають од голови, щоб не боліла, незабудки й барвінок на очі добре дають, зір розвивають, а ромашки серце заспокоюють. Ше мати сказала, що вже як шість літ малій стукне, то вплете в той вінок мак, щоб давав сон і беріг думку… Надько, – звернувся раптово до мене Павлусь, – а давай сплетемо для тебе вінок?

– Для мене? – здивувалася я. – А який?

– Ну, отой, – відказав він. – Шо то… той…

Павлусь хоч старший за мене на два роки був, та не набагато сміливіший у гутірці.

– Який? – я справді не могла докумекати.

– Я чув, як сьогодні мати дещо сказала нашій Наталці…

То вже про середню сестру Павлусь заговорив, їй чотирнадцять.

– Мати сказала, шо їй такий вінок уже можна сплести, бо його можна робити дівчатам од тринадцяти літ і до замужу, – відказав він.

Я нашорошила вуха й далі слухала його, не знала, шо сказати.

– Мати сказала, шо тобі теж-ка вже можна…

– Мені теж-ка вже можна? – я трохи насторожилася. – Про шо ти кажеш, Павлусю? – шарпонула його за рукав.

– Та ж про вінок! – скрикнув він і помчав стрімголов до річки.

Я спурхнула за ним. Як отой шуліка, зірвалася з місця.

– Ти куди?! – зарепетувала. Але й зареготала нараз. – Втекти хоч’ од мене?! Не вийде!

Ми часто так у доганячки грали…

Павлусь оглянувся пару раз, побачив, шо я за ним лечу, і собі став сміятися на всьой луг. Голосно, аж луна за селом пушла.

– Біжи, Надько, хутчіш біжи за мною, Надько, доганяй! – заголосив.

А потом-ка навмисно спотикнувся, упав у траву, покрутився, як поліняко, і вспокоївся. Засопів, мовби дід.

Я підбігла й бебехнула грудкою поруч.

– Швидкий, – сказала йому, сміючись.

– То – коби ти знала, шо ніколи й нікуди од мене не зможеш втекти, – відповів він серйозно.

– Та я й не збираюся, – відказала я й вирвала коло себе високу травину. – То шо, який мені вже можна вінок плести, га? – спитала й полоскотала соломиною лице Павлуся.

Він підвівся, сів, тоді шпарко нахилився, чмокнув мене в щоку й скочив на ноги.

– Вінок кохання, Надько, так він називається, – відповів і очі відвів.

Я й собі із землі встала. Геть не знала, шо сказати. Засоромилася, а чого?

– То давай сплетемо, – нарешті відповіла.

Павлусь