Читати книгу - "Древляни"

і йому ввижатиметься, що дитину проковтнула чорна обвуглена паща, проковтнула, як до того виводок інших немовлят. І він, старий Бабай, ляже коло пня самотній, зів’ялим листям обвиснуть вуха, і на око навернеться печальна собача сльоза. Та не довго журиться пес, бо знов підкинуть йому новенького, і є з ким гомоніти, є коло кого клопотатися, є кому подавати з долу недожовану ляльку.

З цього дупла, що міцно запустило в землю коріння, вийшов увесь працьовитий рід Хоми Гавриловича: і самі Хома, і їхні діти, і їхні онуки. Як полова, одвівалось слабке й легкодухе, виживало тільки живуче. Міцні й здорові сини та дочки швидко росли і, наче дужі пагони, стіною обступали кряжистого дуба, вже їм було мало сонця, вже стало тісно й душно на отчому п’ятачку.

Чи то небо розкололося, чи лихі настали часи: пішла гризня й колотнеча між людом. Самураї побили руських, селом повзли й шкутильгали каліки, обрубками своїми клянучи і віру, й царя, і отечество; злидота клепала коси, цілячись голодним оком на панські садиби; діти розпинали батьків: волі! Рушились порядки, заведені з діда-прадіда.

І Хомині сини, ті, що служили у війську чи відбули заробітки, повертались додому якісь чужі: вже не сплітали кріслечком руки, не лаштувались у шворку за батьком. Ге, подивіться, та вони без дозволу й за стіл полізли. А котрийсь лукаво: «Сідайте, батечку, з нами, не стидайтесь». І смішок по хаті. Вчували батько: тліє чорна змова за їхньою спиною. Щось вовче мають на думці сини. І вони, розгнівані, гупали кулаками, а чубаті баламути не гнулись до столу. І вони, розлючені, хапалися за ремінь, а сини — за плечі старого: присядьте, не кипіть. Тут за обідом старший і каже:

— Хочу, батьку, на вільну…

— Як?! — до стелі підскочили батько.

— Як?! — сипонула прокльонами ненька.

— А так. Як в інших людей, — і син за жінку, за дітей, склав на підводу злидні та з двору. — Коней верну, а нас не ждіть!

Батько мерщій за мітлу, люто зашкріб деркачем, замітаючи сина-іуди слід. Пішла пилюга попідтинню.

— Щоб у тебе ні кола, ні двора, ані миски, ані тріски!..

— Щоб тебе, — вторила мати, — громом убило, хату спалило, вітром попіл розвіяло.

Ніщо не допомагало. Ні громи, ні блискавка. Одна за другою виїжджала сім’я за скрипучі дубові ворота. І той же гук із підводи: «Коней вернемо, нас не ждіть!»

Тріщала сукняна імперія самодержця Миколи. Тріщала й полотняна імперія Хоми Гавриловича. Мов комашня, розповзалися, розбігалися колись покірні сини. Той з головою заривався в землю, а той тікав од землі, як від чуми. Той пішов докопуватись правди, а той глибше закопував правду, ще й ногами затоптував. Той валяв глуху, як мур, дідівську огорожу, а той ставив іще глухішу.

У кожного — своя стезя.

По вощини

Віконце було сліпе, наче замуроване воском. Воно й не світило, оте більмо, тільки сіяло в хату жовтий студений присмерк. Чмир аж гикав сперемерзя. Від густої темноти, здавалось йому, і холод береться пекельний: вода у діжі промерзає до дна. Перекинь діжу — маєш скляну бабу. Хоч танцюй на ній. Еге ж, як темно, то й холодно. Чмир уже пробував ножем зішкрібати морозний накип на вікнах. А-а, матері його ковінька, дошкребешся тут, як намерзло, напекло крижаки у лікоть завтовшки. Це тобі не ялинки-картинки на шибках, а такі гулі й маслаки, що й сокирою не врубаєш. І не тільки шибки, вся рама вгрузла в рудий струпуватий накип. А з підвіконня до самого долу звисають товсті гіллясті бурулі, немовби із чрева землі пробивається в хату стовбур зеленої криги. Так, дивись, і до стелі стовбуряка випре.

Закутався Чмир у свитку. Сів коло печі. «Хав! Хав!» — як сич, хавкає голодний бовдур. І гойдається в димоході чорне страховинне волоття. Відкотивши вухо заячої шапки, дослухається Чмир: що воно бухає надворі?

— О, чуєте! — покректав Чмир. — Бухає морозище. Ото, кажу, як бухне над річкою — рівчаками лопає лід. Не буде рибки, ні! І та, що в мулі сидить, — задубне, чорти б її взяли, собачу погоду. Он і земля вже репає, як репне — до самого споду, бо вже й різдво, морози печуть, мов скажені, а снігу ні жменьки не впало.

В голосі Чмиря не було ні жалю, ані скарги. З того, що вимерзне озиме або задихнеться риба, Чмирі не мали великого збитку. Дасть бог, у лісі щось вродиться, у сусідів щось буде, то й вони, Чмирі, підпасуться. Отож Денис не скаржився, а говорив сам до себе, щоб трохи зігрітися. Слова котилися легенько, поминали закоцюбле Денисове серце й летіли прямісінько в тягу, димар ковтав ті слова, як полову.

Денисові хлопці товклися в потемках, десь над головою, на пекучій від холоду цеглі.

— Чуєте? Бухає! — повів заячим вухом Чмир. Замовк. І раптом до синів-лежебоків — То мороз буха чи ви там на печі?.. Пішли б, кажу, до сусіда та хоч поліняку яку притягли. У Грицая дров завалом, ще хату спалить. Оце сидить, либонь, на гарячому й носа надвір не поткне.

Щось загуркотіло на печі. Синки перекинулися з боку на бік та й знов притихли.

«Еге ж, — виклацував Чмир. — Добре тому сидіти, в кого кладка дровець і мішків п’ять бараболі під полом. А тут мороз тріщить, як у псарні, і пустий живіт присиха до хребтини».

Голод випихає Чмиря на вулицю. Прикривши свою душу — зверху кулаком, а з боків ще й ліктями, — вискочить Чмир у сіни, сьорбне юшечки з дрижаками: і коли ж воно переміниться, трясця його матері? Та ось нагнало й снігу. З вітром, з