Читати книгу - "Сам собі бог"

верхній край виринув з-за лісу, все навкруг зробилося нереальним. Жива казка…

Леонід здригнувся. Щось хлюпнуло у воді зовсім поруч. Він мимоволі відсахнувся й позадкував. Жаба сміливо вистрибнула на берег і втупила в нього лупаті очі.

— Гониш мене? Добре, зараз піду.

В цю ж мить ззаду роздався дзвінкий сміх. Гармонія зоряної ночі зникла. Леонід скочив й обернувся. Що це? Хто? Русалка? Німфа? Фея?

На нього дивилося зовсім молодесенька дівча. Її тендітний стан в купальнику й пухнасте волосся здавалися напрочуд легкими, як павутиння, в оманному світлі місяця.

Від несподіванки Леоніда знов позадкував, спіткнувся й шубовснув у річку, здійнявши безліч сріблястих бризок. Дівчина засміялася ще голосніше.

— Куди це ти, прекрасний юначе? Чи може подався до своєї нареченої? А що, віддала тобі Царівна-Жаба стрілу?

— Хто ти? — здивовано запитав він.

— Не слід так розмовляти з дівчатами, — вона ображено надула губки. — Спочатку треба самому назватися… А втім, мене звуть Селеною.

— Селена… — прошепотів Леонід. Гармонія чарівної ночі відроджувалась. — Селена… Може ти — місячне сяйво?

Це сподобалося дівчині.

— Якщо хочеш, так. Я дочка Місяця. А ти, ймовірно, водолаз? — і сміх, схожий на місячні бризки, зазвучав з новою силою. Леонід зрозумів: дурницю сказав. Почервонів і розгублено пробурмотів:

— Та ні, я льотчик.

— Льотчик? То ти, мабуть, з морської авіації, якщо тобі до вподоби вода.

— Звідки ти взялася? Ти не тутешня. Всіх місцевих я, здається, знаю. І на що ти тут?

Селена усміхнулася.

— Звідки я? Ну, якщо мої батьки — небесні світила, то я… То я звалилася з неба! — вона знову засміялася. — А навіщо я тут? Можливо мені теж до вподоби нічні купання, як і тобі, — після нетривалої паузи Селена продовжувала: — Але слухай-но, льотчику. Моя мати-Місяць уже на небі. Раніше темрява все переховувала, тепер вона може помітити нас. А батьки дуже гніваються, коли застають мене з незнайомцем. До побачення, льотчику! Я тікаю… Інакше ти змерзнеш. І тобі доведеться переходити в полярну авіацію. Так що ти мій боржник!

— І підхопивши з густої трави невеличку сумку, дівчина побігла у напрямку дороги.

— Агов, Селено! Як знайти тебе? — загукав Леонід, висунувшись з води.

— Захочеш — знайдеш! — крикнула вона у відповідь.

— Але де, де тебе шукати?..

Селена на мить зупинилась:

— На Місяці, — засміялася й швидко зникла за деревами.

Леонід вийшов з річки й довго стояв, дивлячись їй услід.

II

Сидіти було дуже не зручно. Спина задерев’яніла. Селені навіть здалося, що вона перетворюється на статую. На статую… Напрочуд вдала думка!

«Я мчуся у космічному просторі, немов овіяна солоними вітрами дерев’яна фігура на носі древнього фрегата. Над пультом керування схилився мужній космонавт, не менш відважний, ніж древні капітани…»

Селена дуже обережно поклала на коліна портативну друкарську машинку і розслабила втомлені пальчики. Дуже шкода, що не можна диктувати. Руки просто відвалюються. Тільки раз вона працювала за таких жахливих умов. Це було ще на Землі, два роки тому. Селена писала етюди з життя тигрів, занесених до «Червоної книги». Тепер поруч з нею не сім’я грізних хижаків, а людина. І не просто людина, а Льоня. Однак, він не повинен нічого знати. Поки не повинен. Зараз головне — закінчити репортаж. Потім можна буде вийти, взяти інтерв’ю. Ото буде сенсація! Кореспондент-жінка потай пробралася на корабель і бере інтерв’ю в космонавта-чоловіка. І не на звичайний корабель, а на випробну «раму», куди вхід усім категорично заборонено. Здається, ще нікому з журналістів таке не вдавалося… Усі лопнуть від заздрощів!

Пальці відпочили. Селена зручніше прилаштувала друкарську машинку й увімкнула перегляд тексту. На табло поповзли яскраво-блакитні рядки.

Репортаж не годився. За таку пихато-героїчну оду на факультеті журналістики їй би вліпили не «двійку», а «нуль з трьома мінусами». Можливо, треба зробити акцент на технічні деталі? Навіть не на технічні, а на враження від техніки. Від цього матеріал тільки виграє. Обов’язково написати про двигун. Саме задля нього Льоня вже п’ять місяців стирчить на Орбітальній. Вона прислухалась.

— «Полігон», я — «Витязь». Витрата суміші один і чотири. Температура в нормі, швидкість в нормі. Бортові системи функціонують нормально. Прийом.

Селена спробувала уявити, які в нього зараз очі. Жагучі? Ні, тепер не такі, такими вони бувають, коли він з нею. Хоча пристрасть професійного випробувача… Завзяті? Мрійливі? Але ж він дивиться не на зорі, а на кнопки, стрілки й лампочки. Скоріш за все зосереджені, вдумливі… Саме так. Він намагається перевтілитися в двигун, стати металевим драконом, що вивергає плазму величезної температури. Бо лише завдяки перевтіленню можна відчути усі тонкощі його роботи: тут добре, тут відмінно, а це нікуди не годиться, все повністю переробити…

Втомлено потерла чоло. Репортаж обов’язково повинен бути з борту «рами», інакше ламаного шеляга не варті усі її зусилля.

За шість годин все було готове. Вона витягла з-за комірця червоно-синій циліндрик на ланцюжку, ледь не помилилася і не з’їла тонік, але вчасно похопилася. Перезбудження, що залишилося після напруженої роботи, й без того вистачить. Треба поспати. Щоб знову не помилитися, Селена витягла таблетку снотворного з синього кінчика циліндра й всунула її у червоний…

«Готово», — Леонід рвучко зняв з голови навушники і зник у вузькій кабіні.

Думки про відпочинок вилетіли з пухнастої голівки Селени швидше, ніж можна було чекати. Милолиця журналістка, ведуча популярної телепрограми, зникла безслідно. Натомість з’явилося невгамовне дівчисько, пустотливе, немов кошеня. В руці вона тримала мініатюрний радіоблокувач.

Екран монітора покрився суцільною засвіткою. З чорних навушників лунав такий шум, немов там розвантажувалися десятки самоскидів одночасно. Задоволена собою вона негайно викинула блокувач у люк відходів, прудко обігнула пульт і сховалася за ним.

Тієї ж миті у дверній проймі з’явився заклопотаний астронавт. Його пальці забігали по кнопках, шукаючи поламку в системі зв’язку. Селені нестерпно хотілося розреготатися, вискочити