Читати книгу - "Сам собі бог"

з-за пульту і прокричати щось безглузде: «гав!», «піф-паф!»

Несподівано її тіло виповнилося дивної легкості і почало плавно відриватися від підлоги. Десь унизу, тримаючись за пульт управління, лаявся Леонід.

— Ой, матінко! — скрикнула вона, борсаючись у повітрі. — Держи мене! Лови!

— Селено?! — зойкнув від несподіванки. — Селено! — тепер вчувалася не тільки тривога, але й непідробний жах.

— Ой, допоможи! Рятуй!

Він спритно спіймав її й розвернув обличчям до себе.

— Звідкіля ти?

Селена жваво висунула кінчик язика, скорчила миленьку гримасу й дзвінко засміялася.

— Ти відповіси чи ні?!

— Льонька, ох Льонька!.. Чого ти такий похмурий? Витязю мій!.. А фізіономія ж, ой, не можу! Ти нагадуєш літеру «ша», яку написав не дуже старанний першокласник.

Він з усіх сил струсонув її за плечі. Довелося здаватися.

— Та я ж тут ховалася! Тільки зваж, я тебе чесно попереджала по радіо: скучила, чекай.

— Ми ж бачилися на базі!

— Бачилися?! П’ятнадцять, нехай сімнадцять хвилин, поцілунок у щічку. Фі! — Селена тупнула ніжкою, але влучила в порожнечу і знов засміялася. — Мені мало. Ти вже півроку тут. Я ску-у-чи-ла! Ти навіть не уявляєш собі, що таке самотня жінка — без чоловіка…

— Як ти сюди втрапила?

— Дуже просто. Навіть нецікаво розповідати. На базі працює моя подруга. Ми з нею тимчасово помінялись. Вона вилетіла на Місяць, а я залишилась на базі і сховалась на твоєму кораблі.

Він нерозбірливо прогарчав. Селена в душі обурилась: скільки можна дратуватись! Здається досить?.. Та він знову окриком:

— А зв’язок?! Ти заблокувала канал?

— Я! — вигукнула Селена, мстиво випнувши підборіддя. — А що? Можливо, я не хочу, щоб на нас роздивлялися твої друзяки-жононенависники, які рік пропадають на базі.

— Божевільна! Що ти накоїла! — загорлав він, почервонівши від натуги.

— Що?! Я ще їй божевільна? — вона була ображена до глибини душі.

Ні, справді, як він сміє! Жінка продерлася до нього крізь усі терни, з неймовірними труднощами дісталася на цю кляту «раму», сховалася в кабіні, чекала стільки часу, поки він скінчить свої нікчемні виміри, забезпечила таємницю зустрічі… Такий геніальний план, і ось така дяка!..

— Селено, віддай блокіратор, — вже спокійно попрохав Льоня. Вона лише мовчки мотнула головою.

— Віддай, будь ласка. Це останній шанс.

— На! — Селена пхнула йому друкарську машинку.

— Селено, віддай, — наполегливо попрохав Льоня, погладжуючи її волосся.

Від довгоочікуванного прояву ніжності у неї запаморочилося в голові, але Селена лише зціпила зуби. Іще чого!

— Я його викинула.

Льончина рука здригнулася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я чекала, щоб ти хоч поцілував мене. Я знала, що ти відразу вимкнеш блокування і все зіпсуєш. Тепер я шкодую! Не треба було викидати, треба було віддати тобі.

— Так, треба було.

Він відпустив її, Селена попливла вздовж кабіни, чіпляючись за стінки. Але це їй було вже майже байдуже…

— Льоню, — тихо вимовила вона.

— Дай мені п’ять хвилин, — він нахилився над панеллю бортової ЕОМ і щось гарячково обчислював.

Все зрозуміло. Вона йому набридла. Селена зіщулилася й забилася у найтемніший куточок кабіни.

— Селено, Селено, миленька моя…

Вона мерзлякувато затремтіла. Льоня обнімав її. Спрагло дихав у волосся і пошепки перепрошував:

— Ну не гнівись, рідненька. Погарячкував я. Ти права, ти. Справді, коли ми ще зможемо посидіти отак, удвох серед зірок! Це і є щастя.

Спочатку вона не відповідала. Більше задля порядку, щоб цей підступник не хизувався своєю привабливістю. Поступово дозволила йому заглянути собі в очі. Потім — стерти сльози, що набрякли двома прозорими півкульками. Перед нею ширяв у повітрі колишній Льоня. Люблячий, сильний, ніжний.

— Селено…

Вона розтанула в його обіймах.

— Селено, а про що ти писала?

Отакої! Вона незграбно підпливла до магнітофона.

— Льоню, я зовсім розгубилася. Увага, Інтерв’ю, — Селена клацнула чорною клавішею й почала задавати «вчені» запитання. Льоня відразу ж перетворився на космонавта-героя: сталеві очі, вольове підборіддя, широкі вилиці. Тільки цей сучасний ковбой, що залюбки підкоряє космічних мустангів, чомусь іноді дивився на годинник…

Після «вчених» почалися особисті запитання:

— Ваш вік?

— Тридцять три.

— Вік Христа! А що ж ви досягли? Він навернув багатьох у свою віру!

— Я зробив корисніше: «обкатав» п’ятнадцять ракетних двигунів.

— Ваш улюблений колір?

— Місячний, — він зиркнув на годинник.

— Який політ був найскладнішим?

— Останній.

— Розкажіть, будь ласка, докладніше.

— Із задоволенням. Політ «рами» тільки здається простим: старт, рух по прямій лінії у суворо окресленому режимі, заплановані маневри, посадки. Ні. Цей корабель недарма прозвали «рамою». Тут все підпорядковано одній меті: гранично зменшити вагу. Нічого зайвого! Вузька кабіна, начинена найнеобхіднішим обладнанням, система забезпечення життя мінімальна, — Леонід задоволено глянув навкруг.

— Міцні кронштейни зовні. До розйомів кріпляться баки з пальними та двигун, що випробовується. Нічого зайвого: пального, чи азоту у випадку плазмового двигуна — обмаль.

— Тоді в чому ж складність польоту? — запитала Селена, скориставшись паузою. Взагалі, про це можна було і не питати. Вона чудово знала, за що її коханий любить «раму» і за що не любить. Але репортаж для глядачів.

— В останньому польоті сталося несподіване: на борт прошмигнув «заєць», точніше «зайчик», — Льоня багатозначно глянув на Селену. Вона все ще нічого не розуміла. — Тендітна така «зайчиха», красива. Але ж кілограмів шістдесят п’ять в одязі, шоломі. Якщо не більше. Додамо рюкзачок з водою, їжею, друкарською машинкою, магнітофоном, касетами та запасними блоками живлення. Десь я чув, що маленькі, тендітні журналісточки тягають за плечима два-три пуди. Чи не так?

— Це що, інтерв’ю? — у грудях ворухнулися недобрі почуття. Він знову поглянув на годинник.