Читати книгу - "Оранжеве сонце"

це зносив, бо тепер уже напевне знав — Вогонь оживе, він знову запалає!

Вогонь, сяйнувши спершу маленьким язичком, нарешті накинувся на поживу. Е прикладав руки до грудей і, відразу ж відриваючи їх і тремтливо простягаючи до Вогню, урочисто промовив:

— Вогонь — великий войовник!.. Коли Вогонь зривається з неба — хитається земля, тріскаються гори і великі уламки скель падають у глибокі прірви! Вогонь валить могутні дерева, Вогонь розбиває хмари! Вогонь нагонить жах на людей і на звірів! Але Вогонь може бути і добрим. Вогонь порятував Е. Молодий чак хоче укласти спілку з могутнім Вогнем!

Юнак замовк. Затамувавши подих, чекав якогось знаку від Вогню. Згоден Вогонь на спілку з Е чи ні?.. Вогонь, певне, гадає, що Е для нього надто квола істота! Однак і Е може стати у пригоді. Спілка завжди приносить користь обом… О, якби Е завжди мав такого захисника, як Вогонь!.. І Вогневі було б добре. Ось і зараз Е підкинув чорних недопалків. І Вогонь жадібно їх їсть. Чого ж могутній войовник не подає знаку?..

Е пильно приглядався до полум'я, вслухався в його задоволену мову. Вогонь жваво лопотів і кидав довкола гарячий дух. Потріскували головешки, хоча, напевне, уже були мертві. Чи то промовляє Вогонь? Адже ні мертва людина, ні забита тварина ніколи не подають жодного звуку, жодного стогону… Так і мертве дерево не може говорити. Це за допомогою мертвого дерева промовляє Вогонь. Але що саме?.. Хіба можна зрозуміти його мову? Він мусить подати якийсь знак. Інколи з котроїсь з головешок відскакувала розжарена вуглина. Це викликало страх. Бо вони летіли прямо на Е. Може, цим Вогонь дає знати, що не хоче мати такого спільника, як Е. Але ж чому він порятував його?..

І знічений Е знову заговорив уголос:

— Вогонь бачить, ще Е — молодий мисливець. Але молодик Е — вірний друг. І на полюванні — завзятий і кмітливий. Невдовзі він долатиме і великих звірів. У Е тверде слово і вірна душа. Він ніколи не зрадить того, хто його порятував!.. Тож хай Вогонь подасть знак — чи хоче він укласти спілку?..

Юнак замовк, напружено приглядаючись до кожного язика полум'я. Вони так само жадібно облизували розпечені боки своєї поживи і підстрибували один вище іншого, неначе танцювали. Чи, може, Вогонь своїм жвавим лопотінням висловлював згоду?.. Е не міг цього знати.

А довкола вже повипливало з сірої каламуті — дерева на суміжних горах, величезна плеската стіна скелі. Сизуваті, холодні після ночі, хмарки нерухомо висіли в небі. Туман мутними клубками сповзав з гір, відкриваючи все нові й нові краєвиди — щедро вмиті зливою бескиди, зелені верховіття дерев, щербаті верхи скель обабіч ущелин.

Догоряли головешки. Е відламував з мертвого дерева ще теплі штурпаки і кидав їх у багаття. Вони один по одному займалися і горіли з тріском. Незабаром Е повідломлював усе, що міг. Потім він метнувся на схили і приніс кілька оберемків сушняку, щоб щедро пригостити свого могутнього захисника. А той спочатку таємниче сичав, немов гадюка, потім задоволено пихтів своїм їдким духом, снуючи його то в один бік, то в другий, і, нарешті, спалахнув жвавим полум'ям.

— Вогонь житиме, житиме! — захоплено вигукував осиротілий юнак, вбачаючи у цій пломінкій силі свого єдиного друга і помічника.

ЧАСТИНА ДРУГА

У просторій печері збилося плем'я чаків. Зіщулені тіла, що попритулювалися одне до одного, видавалися суцільною чорною масою. Тільки під час спалахів небесних гілок, коли їхнє світло разом з диким посвистом вітру проникало всередину печери, можна було зазирнути у найглухіші закамарки. Погляди всіх були прикуті до входу — звідки насувалося щось грізне й страховинне. Гуркотнеча стояла неймовірна — від неї дрижали товстелезні стіни і склепіння, з розколин яких прямо на голови градом сипалися дрібні камінці та пісок. Далі вогненні різки почали так часто стьобати небо й землю, що в печері мерехтливе сліпуче сяйво не згасало ні на мить. Нараз у короткому проміжку тиші вихопився пронизливий голос матінки Уф:

— Це — покара!

— Покара, покара! — дружно підтримали її чаки.

На середину печери виштовхали вождя Ту. З усіх боків на нього тиснули, вимахували руками, щось вимагали, і здавалося, що розлютовані чаки нарешті накинуться на свого вождя і рознесуть його на шматки. Але Ту не оторопів, не здався на милість юрби, у ньому заговорила кров, кров ватага, і він, страшний і розшалілий, з палаючим зором, здійняв сучкувату довбню. З диким риком він махнув нею навколо себе, і всі повідскакували хто куди.

— Підходь по одному! Кидайтесь усі! Вождь Ту з усіма справиться!..

Зненацька спалахи урвались, і настала тиша. Примовкли і чаки, спинилися — не зважувалися ринутись у темряву, де сліпа довбня могла розколоти череп будь-якому сміливцеві. А коли знову у печері спалахнув відблиск небесного сяйва, усі побачили Ту, який непорушно завмер з піднесеною вгору довбнею. Вождь уже не розмахував нею, вичікував.

Прокотився гуркіт помірної сили, а за ним знадвору пролунав чийсь тривожний вереск:

— Виходьте, чаки, виходьте! Виходьте дивитися на небесне чудо! Виходьте!

Голос був таким пронизливим і владним, що вмить схитнув усю громаду чаків. Про сутичку з вождем відразу забули. Усі ринули до отвору з печери, збилися там, здійняли галас.

— Чудо!.. Чудо!.. — линуло над юрбою.

Високо вгорі у світлі ясного полум'я бовваніла чиясь непомірно велика постать. Невідомий велетень вимахував довбнею перед левом, що вибирав зручну мить для стрибка. Звір норовив метнутись на двоногого супротивця, та на заваді ставала замашиста зброя гіганта.

— На чому ж вони тримаються? — зойкнула одна з жінок.

— Їх тримає вершина гори!

— Та ні, їх тримає небо!

— Небо?..

— Хмари тримають їх!

— Хмари?..

— Хмари, хмари…

— Та