Читати книгу - "Оранжеве сонце"

це ж наш молодий чак! Це — Е! — вигукнув То.

Це він помітив небесне диво і пронизливим криком повідомив одноплемінців.

— Наш Е? Чак!

— Е, це наш Е?! — зойкнула юрба і раптом принишкла. Кожен вглядався, напружував зір. Справді небесний велетень був схожий на юнака Е.

— Так, це наш Е! — промовила матінка Уф з такою впевненістю, що сумнівів більше ні в кого не залишилось.

І відразу ж після її слів там, де змагався Е з хижаком, сяйнув спалах, а трохи потому звідти докотився могутній хряск. Лев метнувся в один бік, в другий. Е з піднесеною довбнею рушив на звіра. І ледве чи й зробив три-чотири кроки, як лев крутнувся і подався вниз. Лев тікав, тікав з неба на землю!

— Лев злякався довбні Е! — крикнув То на повну силу своїх молодих легень.

Лев зник, Е, зробивши ще два кроки услід, зупинився. Він потрясав зброєю і, певне, щось переможно вигукував. Далі повернувся, опустив довбню і повільно, ніби вагаючись, попрямував до краю якогось виступу, з-за якого струменіло яскраве світло. Постать Е з кожним кроком робилася все більшою і яснішою. Е упав навколішки перед якоюсь світлою силою, Е дякував тій силі, молився на неї. Та раптом небесний велетень потьмянів, його ніби затулила якась щільна запона. Видиво зникло. Лише світла пляма мерехтіла в горах, проглядала крізь хмари і косі стяги дощу.

Тоді люди загомоніли. Найбільше непокоїло їх те, що хотіли таємничі могутні істоти сказати їм, чакам, висвітлюючи у піднебессі щойно зникле видиво?.. Велетень був схожий на молодого вигнанця Е!.. І він переміг страшного звіра. Звичайно, могутні істоти співчували йому, вони дали Е великий зріст і силу… То що це все значить? Що значила люта гроза, яка мало не розвалила печери?.. Істоти гніваються на них, чаків, гніваються на їхнього вождя Ту!.. Хай він пояснить їм це видиво, хай мовить слово!

— Де вождь Ту? — майже хором залементували чаки. І знову вождя безцеремонно виштовхали на середину.

— Говори, Ту, говори! Який знак подали могутні істоти чакам?

— Ту бачив на небі Е, що зробився велетнем?

— Ту прогнав Е!

— Могутні істоти наслали страшну грозу!

— Такої ще ніколи не було!

— На голови сипалося каміння!

— Могутні істоти хотіли покарати чаків…

— Чи ще покарають?!

— Говори, Ту, говори!..

Але вождь Ту мовчав. Тільки спідлоба блискали його страшні очі. Вони не спинялися на комусь одному, вони злісно пронизували всіх чаків водночас.

— Говори, Ту, говори! — лемент юрби досяг найвищої напруги, чаки знову ладні були накинутись на свого вождя, повергнути на землю і розтоптати.

Ту це добре відчував. До болю в пальцях стискаючи довбню, він зрештою похмуро проказав:

— Нехай пояснить видиво старий Кун!..

З'явився старий Кун. Зупинився поряд з Ту. Сяйнула серед хмар гілка, нібито тільки для того, щоб освітити сутулу постать Куна, зсохлу і зчорнілу, як і сама земля. Довгі руки тулилися до тулуба, як два струхнявілі стебла. Короткий то був спалах, але кожен побачив таке ж зчорніле, як і тіло, обличчя старого, вкрите поріділим волоссям. Та не про тілесну кволість говорили очі — вони променіли блиском, мудрим і всезнаючим.

Запала така тиша, що чути було важкий подих старого. І вже в темряві кожен побачив, як старий підніс руку. Він вимагав уваги. І це було не зайвим, бо в небі прокотився грім. І коли він стих, старий Кун заговорив:

— Очі хоробрих чаків бачили все. З чаками говорили могутні істоти. Вони говорили таким дужим голосом, від якого важко стогнала земля. Вони блискали такими довгими вогненними гілками, що кожної з них вистачило б на день шляху!..

Кун замовк. Кун не сказав найголовнішого. І хоча кожен знав, що він має його сказати, все ж загаласували:

— І це все?

— А видиво?

— Що воно значить?

— Хай Кун говорить!

Кун знову підніс угору костисті руки. Юрба замовкла.

— Могутні істоти гніваються! — промовив найстаріший чак.

— На чаків? На чаків? — загуло плем'я. — Що вчинили їм злого чаки?

— Може, і на вождя Ту! — сміливо проказав старий Кун. — Але які саме істоти гніваються — добрі чи лихі? Коли добрі — чакам доведеться скоритися, а коли лихі — чаки битимуться з ними!.. Добрі істоти допоможуть чакам!

— То і старий Кун нічого не знає?

— Якщо зараз Кун не знає, то знатиме потім, — сказав старий.

— Коли ж Кун знатиме? Коли?

— Цієї ночі, мабуть, могутні істоти скажуть Кунові.

Натовп примовк. У голосі старого звучала впевненість.

— Чи не захищають могутні істоти молодого чака Е? — провадив далі старий, неначе розмірковував про себе. — Може, тому і наслали вони на всіх чаків таку гуркотнечу… Чи не підбурив їх молодий чак, чи не наскарживсь?.. І чому молодого Е освітив Вогонь? Адже він — лютий ворог і людей, і звірів! А тепер Е і Вогонь — приятелі!..

— Ні, Е — добрий! Е не може бути приятелем лютого Вогню! — поривно вигукнула Ни.

— Що може знати якесь кволе дівчисько? — гримнув Кун.

— Нічого, нічого не знає! — пролунало водночас кілька голосів. — Нехай Ни мовчить!

— Нехай мовчить! — і в цьому останньому суворому голосі чулося не тільки повеління, а й загроза. То був голос Хіпа.

— Вогонь пожирає дерева з плодами, щоб не дати їх чакам, — провадив далі Кун. — Вогонь відбирає всяку поживу. Вогонь сам пожирає все… Вогонь завжди був ворогом, чаків! Кун знає його лиху силу. Ще коли у Куна були дужі руки і швидкі ноги, а волосся на голові було чорне і густе, то Вогонь оточив у лісі чаків зі всіх боків! Вогонь хотів пожерти усіх чаків живцем! Тоді поряд бігли тигри і вовки, олені й зайці. І ніхто ні