Читати книгу - "Ріккі-Тіккі-Таві (Збірник)"

жирафа — мастаків штурхатись, а також моєї гладкóї тітки бегемотихи та мого кошлатого дядька павіана й у тому числі двобарвного, з важелезним, наче залізний ланцюг, лускатим хвостом, скелястого пітона, який стрівся мені вище по берегу ось нещодавно і б’ється болючіше за всіх інших; тож якщо вам усе одно, то вельми не хотілося б одержати чергову прочуханку.

— Та все ж підійди, крихітко, — лагідним голосом гнув своє хитрун, — бо річ у тім, що я і є крокодил.

На підтвердження цих слів він залився крокодилячими сльозами.[45]

Слоненяті дух захопило від радості, й воно притьма стало навколішки, вигукнувши:

— То це я вáс стільки часу шукаю! Чи не будете ви такі ласкаві сказати, що ви їсте на обід?

— Підсунься ще ближче, маля, — почулось із каламуті, — я шепну тобі на вушко.

Нічого не підозрюючи, слоненя нахилилося майже впритул до зловонної гострозубої пащі, а крокодил ухопив його за маленького носа, який до цього самого тижня, дня, години і хвилини був не більшим за черевик, хоча й набагато кориснішим.

— Гадаю, — хижо — ось так! — процідив крізь зуби крокодил, — гадаю, що сьогодні на перше в мене буде слонятинка!

Звісно, мої любі, такий розвиток подій не влаштовував слоненя, і воно насилу вичавило через ніс — ось так:

— Пуздідь беде! Беді бодяче!

Несподівано на березі вигулькнув двобарвний скелястий пітон зі словами:

— Шановний юний друже, якщо ти притьмом щосили не смикнешся, то, на мою думку, твоє знайомство з оцим шкіряним саквояжем (так він, любі мої, назвав крокодила) сумно скінчиться в отій зовсім непрозорій річці, не встигнеш і оком кліпнути.

Двобарвні скелясті пітони завжди розмовляють у такій пишномовній манері.

Тоді слоненя всілось на маленькі задні ніжки й почало тягнути, тягнути, тягнути, а його ніс-черевик поволі витягувався. Проте і крокодил не відпускав здобичі, невблаганно відступаючи у воду, спінену, ніби збиті вершки, ударами могутнього хвоста, й теж тягнув, тягнув, тягнув…

Ніс слоненяти мало-помалу видовжувався; воно розчепірило всі свої чотири ніжки, впираючись із останніх сил, і тягнуло, тягнуло, тягнуло, а його ніс ставав дедалі довшим. Крокодил же продовжував люто гилити хвостом, наче веслом, та й собі тягнув, тягнув, тягнув… І що дужче він тягнув, то більше розтягувався багатостраждальний ніс слоненяти, якому було неймовірно боляче.

Раптом бідаха відчув, що ноги зрадницьки ковзають по мокрому піску, і нещасний вискнув крізь ніс, який устиг досягти майже п’яти футів:

— Це вже зададто для беде!

Тут нагодився двобарвний скелястий пітон, який спритно обмотався подвійним вузлом навколо задніх ніг слоненяти, буркнувши для порядку:

— Нерозважливий і недосвідчений мандрівнику, нам варто серйозно піднатужитись, інакше не виключено, що цей самохідний військовий корабель із броньованою палубою (так він, мої любі, назвав крокодила) надовго зіпсує твою майбутню кар’єру.

Двобарвні скелясті пітони завжди розмовляють у такій пишномовній манері.

Тож нині тягнув змій, тягнуло слоненя і тягнув крокодил, та перевага була не на його боці, тому врешті-решт довелось йому відпустити жертву, а сам він з оглушливим плюскотом, що рознісся вздовж усієї Лімпопо, шубовснув на глибину.

Слоненя ж як стояло, так і сіло, боляче забившись, однак передовсім щиро подякувало нежданому рятівникові. А потім воно заходилося біля свого страдницького витягнутого носа: обгорнуло його щойно зірваним листям бананів та занурило у воду величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, аби остудити.

— Навіщо ти це робиш? — здивувався пітон.

— Вибачте, — зніяковіло слоненя, — але мій ніс втратив попередню форму, і я чекаю, щоб він зменшився.

— О, довго тобі чекати! — мугикнув змій. — Ні, ви подумайте, наскільки дехто не розуміє власного зиску![46]

А сердега просидів ось так аж три доби, вряди-годи скошуючи очі на ніс у терплячому очікуванні, та марно. Далі — більше, через цю пригоду слоненя стало ще й косооким.

Ви, любі мої, звісно, здогадалися, що крокодил витягнув йому носа у справжнісінький хобот, який тепер мають усі слони.

Третього дня прилетіла муха й куснула його у плече, і слоненя, самé того не усвідомлюючи, змахнуло набридливу комаху кінчиком хобота.

— Ось перша користь! — зауважив двобарвний скелястий пітон. — Ти ж не міг зробити щось подібне своїм колишнім носом? А зараз спробуй-но підживитись.

І слоненя, саме того не усвідомлюючи, зірвало хоботом чималий жмут трави, начисто обтрусило її об передні ноги й сунуло прямісінько до рота.

— Ось друга користь! — наголосив двобарвний скелястий пітон. — Хіба ж годився для чогось такого твій колишній ніс? Між іншим, тобі часом не здається, що сонце надто припікає?

— Здається, — погодилося слоненя, і, саме того не усвідомлюючи, зачерпнуло хоботом трохи мулу з берега величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо й ляпнуло ним собі на голову, звідки прохолодна волога багнюка стекла йому за вуха.

— Ось третя користь! — задоволено хихикнув двобарвний скелястий пітон. — Чи справився б із чимось таким отой колишній ніс? Ну, а як щодо того, аби знову отримати від когось на горіхи?

— Перепрошую, — знітилося слоненя, — але я зовсім не люблю таких горіхів.

— А як треба буде, намнеш комусь боки? — під’южив його двобарвний скелястий пітон.

— О, це я залюбки! — повеселішало слоненя.

— Еге, — констатував двобарвний скелястий пітон, — ти ще переконаєшся, що твій ніс буде вельми корисним для подібних речей.

— Дякую, — сказало слоненя, — я запам’ятаю. Схоже, мені варто негайно рушати додому до