Читати книгу - "Ріккі-Тіккі-Таві (Збірник)"

моїх дорогих родичів і спробувати.

Тож воно почимчикувало через Африку до рідної домівки, мотаючи та виляючи своїм хоботом. Коли малому хотілося фруктів, він знімав їх просто з дерев, замість того щоб чекати, поки плоди самі впадуть, як це було раніше. Коли вирішував підживитися травою, зривав її просто з землі, замість того щоб падати на коліна, як це було досі. Коли надокучали мухи, виламував гілку й обмахувавсь нею, ніби віялом; коли пекло сонце, робив собі на голову вологий компрес. Коли ж ставало нудно брести африканськими просторами, співав хоботом пісень, а ті мелодії лунали дзвінкіше, ніж кілька духових оркестрів.

Завжди тримаю при собі Шістьох чудових слуг. Вони розказують мені Про все, що є навкруг. Якщо потрібно, кличу їх, За йменнями їх зву, А звати вірних слуг моїх: Що? Де? Коли? Хто? Як? Чому? Я посилаю слуг моїх На Захід і на Схід, На Південь, Північ, де лиш сніг Та океанський лід. Відтак спочинок їм даю, Рукам їх і ногам. Нагодувавши, напою Й берусь до праці сам.

Слоненя навмисне збочило з основного шляху в пошуках гладкої бегемотихи (хоч сáме ця не була йому родичкою), і трішки, щоб лише впевнитися, що змій мав рацію стосовно хобота, пововтузило її. Решту часу воно підбирало динні шкурки, які вимушено розкидало по дорозі до Лімпопо, — адже батьки виховали його охайною товстошкірою тваринкою.

Врешті, одного пізнього вечора слоненя повернулось до своїх близьких і, завбачливо згорнувши хобот калачиком, промовило:

— Здоровенькі були! Як ся маєте?

Побачивши небожа, всі родичі неймовірно зраділи:

— А йди-но, голубчику, сюди! Зараз одержиш прочуханку за твою нестерпну ввічливу допитливість.

— Овва! — хитрувато примружилося слоненя. — Не думаю, що ви, на відміну від мене, щось у цьому пéтраєте[47]; я вам це миттю доведу.

Затим слоненя розгорнуло свого хобота, і одразу два дорогих братики беркицьнули шкереберть.

— Щоб нам удавитися бананами! — вражено вигукнули вони. — Де ти навчивсь такої штуки і що ти утнув зі своїм носом?

— Отримав нового від крокодила на берегах величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, — чесно відповіло слоненя. — Я поцікавився щодо його обіднього меню, а він подарував мені цю обнову.

— Потворний ніс, — презирливо скривився кошлатий дядечко павіан.

— Ваша правда, — не заперечив племінник. — Зате вельми корисний.

І взявши кудлатого дядька за волохату лапу, жбурнув його до осиного гнізда.

Словом, розходилося наше слоненя не на жарт. Ох і завдало воно добрячого перцю всім неабияк здивованим дорогим родичам, аж їм жарко стало! Зокрема, вискубло своїй довготелесій тітці страусисі пір’я на хвості; ухопило свого рослого дядечка жирафа за задню ногу і проволокло його через тернові кущі; гаркнуло на свою огрядну тітоньку бегемотиху й напустило їй бульбашки у вухо, коли вона дрімала у воді після їди; тільки птáшки колоколо навіть кінчиком хобота не зачепило.

Не дивно, що невдовзі його найближчі родичі один за одним спішно подалися до вкритих деревами-лихоманками берегів величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, аби й собі одержати у крокодила нові носи.

Відтоді, мої любі, всі слони, яких ви коли-небудь зустрінете, та й ті, яких ви ніколи не побачите, мають такі самі хоботи, що й невгамовне допитливе слоненя.

Дівча маленьке — відчайдух[48] — Вона цікава вкрай, Їй десять тих мільйонів слуг Щодня, як є, подай! Спочити їм немає де, Улітку і взиму… Мільйонам Як? Мільйонам Де? Мільйонам Що? й Чому? Сага про старого кенгуру

Раніше кенгуру виглядав не таким, яким ми звикли його бачити. Це був зовсім інший звірок, із чотирма короткими лапками, сірий, пухнастий та неймовірно чванькуватий. Одного разу, вдосталь наскакавшись гірськими пагорбами у самісінькому центрі Австралії, попрямував він до молодшого божества Нка.

Отже, прийшов наш герой до нього о шостій ранку, якраз перед сніданком, і заявив:

— Зроби мене несхожим на решту звірів уже до п’ятої години сьогоднішнього вечора.

Підхопився рвучко Нка з піщаної відмілини, на якій сидів, гукнувши:

— Забирайся геть!

Потому, вдосталь наплигавшись скелястими бескидами[49] у самісінькому центрі Австралії, вирушив сірий, пухнастий та неймовірно чванькуватий кенгуру до середульшого божества Нквінга.

Отже, прийшов наш герой до нього о восьмій ранку, якраз після сніданку, і заявив:

— Зроби мене несхожим на решту звірів, а також допоможи мені прославитися уже до п’ятої години сьогоднішнього вечора.

Вистромився Нквінг зі свого барлогу під терновим кущем, гукнувши: