Читати книгу - "Слово після страти"

що ви з ними робите? — тим часом поцікавився лагерфюрер, розкриваючи перед Фішером свій золотий портсигар.

Гість узяв із нього сигарету, закурив і діловито пояснив:

— Трупи ми анатомуємо, препаруємо, робимо кістяки, які поставляємо в анатомічні театри І медичні учбові заклади, робимо іще дещо... Та це не підлягає розголошенню.

Фаст тільки тепер помітив мою присутність і різким окриком вигнав мене з кабінету. Я зібрав свої ганчірки, потихеньку причинив двері і пішов шукати Астматика.

5

Грізний фон Гоппе повертався з Берліна. На шахті про це дізналися ще за добу до його приїзду. Радіо й газети повідомили про велику честь, виявлену самим фюрером «скромному герою», «переконаному націонал-соціалісту», «справжньому арійцеві, який віддав на алтар перемоги своїх трьох синів». Фюрер ласкаво прийняв його і власноручно причепив до грудей почесного «гросфатера» четвертий залізний хрест за «виняткові заслуги перед батьківщиною» (три хрести одержали його загиблі сини).

На шахті «гросфатеру» влаштували урочисту зустріч: гриміли фанфари, грав духовий оркестр, виголошувалися підлабузницькі промови. Потім був сніданок для вузького кола осіб. Нарешті все втихомирилось. На шахті і в таборі настали години зловісного затишшя. Можна було подумати, що «скромний герой» спочивав на лаврах, упиваючись власного славою. Дехто навіть висловлював думку, що, можливо, Гоппе нарешті-таки вгамується і всім настане полегкість.

В’язні ненавиділи Гоппе всіма фібрами душі, його боялися навіть німці. Догодити цьому лютому стариганові було неможливо. Він вимагав од підлеглих суворого дотримання встановленого ним порядку. Інженерів і штейгерів цей деспот цінував не стільки за технічні знання і організаторські здібності, скільки за «смак до влади», службову запопадливість, готовність тиранити і катувати в’язнів. Будучи керівником фашистської організації шахти «Гогенцоллернгрубе», тобто лейслейстером — Гоппе насаджував режим сліпої покори і в своїй «роботі» незмінно спирався на поліцейсько-гестапівський апарат. Коли після прибуття радянських військовополонених шахта різко знизила вуглевидобуток, Гоппе буквально шаленів. Бувало, вишикувавши німецьких гірничих спеціалістів, він по-всякому шпетив їх, ображав, накладав штрафи.

Несподівано появляючись десь у штреку чи лаві, обер-інженер особисто обшукував радянських військовополонених, і горе тому, в кого він знаходив коробку сірників, запальничку або складаний ніж. З якою насолодою він піднімав свою палицю-молоток і натренованим ударом збивав свою жертву з ніг! Свідомість необмеженої влади над в’язнями п’янила й розбещувала його дедалі більше. Поступово він перестав розрізняти, де німець, а де в’язень, і, траплялося, дубасив і шахтарів-фольксдойче, і навіть «чистокровних арійців», при цьому ще й вимагав од них «патріотичного ентузіазму».

Навіть рядові німецькі шахтарі соромилися свого принизливого становища, а технічні працівники — бригадири, техніки, штейгери, інженери — старалися уникати зустрічі із своїм шефом. Ніколи не можна було заздалегідь угадати його настрій, бо він змінювався по кілька разів на годину. То Гоппе бився в істериці, то несамовито реготав, то, брутально лаючись, хапався за пістолет.

На шахті траплялися й чесні, порядні німці, які навіть симпатизували нам, потай співчували. Часом вони давали в’язням шматок хліба, але робили це дуже обережно: клали свій подарунок на брилу породи і непомітним кивком або знаком показували на нього в’язневі. І водночас, бувши свідками усіх вишуканих бузувірств Гоппе, вони мовчали, більше того, підлабузнювалися до всесильного шефа: від нього залежав розмір заробітку, він міг послати на фронт, словом, ціла сукупність факторів визначала психологію підлабузництва.

У перший же день свого повернення на шахту «гросфатер» провів нараду з інженерною верхівкою, потім влаштував збори фашистської організації, після яких — нараду з начальниками дільниць. У другій половині дня він обійшов основні дільниці шахти, трьох невільників відправив у карцер, а двох жорстоко побив «за лінощі». Він з’являвся в шахті і в другу, і в третю зміну, здивувавши цим навіть тупого служаку Нагеля.

— Майн гот![13] — розводив руками штейгер.— Коли ж наш обер-інженер спить? Хоч би не заглянув сюди, бо ніде правди діти — працюємо ми без вогника.

— Цікаво знати,— і тут не втримався Стасик,— який же вогник може бути в підневільних, та ще й таких виснажених людей?

У відповідь Нагель тільки перелякано замахав руками.

Залишившись із Стасиком удвох, я висловив свою тривогу: чи не прогавили ми слушний час для втечі? Адже після повернення фон Гоппе з Берліна на контрольно-пропускному пункті шахти суворіше стали обшукувати і перевіряти аусвайси.

— Але ж веркшютці, як і paнішe, з’являються до ствола за п’ятнадцяті, хвилин до виїзду в’язнів на поверхню,— заспокоював мене Стасик.— Отже, графік не змінився? Наберися терпіння і жди...

Легко сказати: наберися терпіння! Тільки вранці ми дізналися, що в табір нагрянула ціла зграя гестапівців і криміналістів. Вони фотографували в’язнів у профіль і анфас, брали відбитки пальців. Для нас ця процедура не була новиною. Мене, скажімо, в таборах і тюрмах фотографували п’ять разів і стільки ж разів брали відбитки пальців. Та зараз у мене було побоювання, що гестапо спаде на думку звіряти фотографії і відбитки пальців. Навіть повторну втечу гестапо розглядало як тяжкий злочин, а в мене ж їх шість!

Я не на жарт розхвилювався. Стасик заспокоював мене, як міг.

— Ти ж знаєш,—казав він наступного дня,—що гестапівці таки винюхали трьох рецидивістів-утікачів і вчора забрали. Тебе не чіпають. Виходить, нема чого хвилюватися.

Мій друг пошепки розповів, що все потрібне мені для втечі, крім перуки й аусвайса, він уже дістав, благополучно проніс у роздягальню і сховав у своїй шухляді. Завтра буде перука й аусвайс, а там —дай боже ноги. Уже завтра вночі ми будемо далеко звідси.

Після зміни ми, як завжди, не поспішаючи, пішли до ствола і по дорозі ще раз обміркували всі деталі нашого плану. Здається, все продумано, все зважено. Осічки не повинно бути.

Стасик поїхав із поляками на-гора, а я залишився чекати своєї черги. В залі, куди я зайшов, сиділи й лежали десяті радянських військовополонених. Більшість із них виготовляли портсигари, мундштуки, люльки, персні, деякі плели з тоненького дроту — бринткабеля, вкритого різноколірною ізоляцією,— кошики і господарські сумки. Не для себе, певна річ, для німців.