Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

зараз так легко згадав. Звідки пам’ятаєш, як мене звати?

Він розгубився.

— Ну… просто дивився на тебе, згадував, а як ти сказала про дитсадок, зрозумів, що не там у пам’яті порпаюся. Глибше копати треба. Копнув — знайшов. Я ж до цього думав, що десь нещодавно тебе бачив. А виявилося — давно.

Нещодавно, можливо, теж. Тільки тепер я не була впевнена. Він був симпатичний, і мені здавалося, що ми з ним дуже гарно зійшлися б. І так не хотілося вірити, що це йому доведеться встромляти кілок у груди. Та що там кілок! Не хотілося вірити, що цей сонячний хлопчик перетворився на одне зі створінь, з якими він воював цілісіньке життя. Саме через це, через це небажання вірити, здавалося, що, може, все воно так і є. Розмова з ним нічого не давала. Моя думка постійно (щохвилини, щоречення, щопосмішки) кардинально змінювалася. Всім своїм виглядом і поведінкою він доводив і водночас спростовував припущення, що він — перевертень, вовкулака, виплодок Лісу.

Раптом він зблід. Просто на очах побілішав.

— Що з тобою?

— У голові… паморочиться… зараз минеться…

— Що з ним?! — гукнула я барменові.

Я злякалася. Вперше в житті настільки злякалася за майже незнайому людину. Якби зараз він почав обертатися на вовкулаку, то, мабуть, я до нього й пальцем не доторкнулася б.

— А що з ним? — байдуже поцікавився бармен.

— Минеться… — прошепотів Єгор і поклав голову на долоні.

— Та зроби ж ти щось! — гиркнула я барменові.

Той здивовано здійняв брови.

— Твій друзяка, ти й роби.

— А тобі не друзяка?!

— А мені відвідувач…

Я ніяк не могла вирішити, що мені робити і як розуміти все це, аж Єгор підняв голову, втомлено усміхнувся.

— Пробач, мені так незручно…

— Все нормально? — я зазирнула у очі. Зіниці навіть віддалено не схожі були на вертикальні. Може, це якийсь з моїх амулетів?

— Вибач, у мене тиск… З цією погодою…

Раптом я згадала — справді, тиск. Ще в дитсадку він частенько отак бліднув, навіть зомлів одного разу, постійно хворів… так-так… і ця кров із носа…

Господи. Я ледь не розсміялася. Ну хіба ж так можна? Науявляла тут собі казна-чого… Теж мені — воїн світла. Він постійно хворів, кепсько спав і, здається, його частенько нудило. Він захищав мене, але він завжди був кволим хлопчиком, він завжди був мамусиною лялечкою. Йому купляли майже дівчачі речі, він боявся всіх і ніколи не бився ні з ким — тільки розповідав усім, що і як треба робити.

Мені стало легше.

Не він. Просто не може це бути він. Фізично (а також — психічно, психологічно, логічно й так далі) — просто ніяк не може.

Зазвичай, я дуже нервуюся, коли якісь мої висновки виявляються хибними. Тут я зраділа. І побачила його з іншого боку — він був блідий (вже не білий — просто блідий, це був стандартний колір його шкіри), усміхнений. М’який і трохи втомлений — так завжди виглядають недужі люди.

Мені дуже закортіло розцілувати його, та я не стала цього робити. Просто швиденько вирішила попрощатися, поки не вигадаю собі ще бозна-чого й не зажену кілок у груди невинній людині.

— Хай йому дідько! — якомога натуральніше вигукнула я, поглянувши на годинник. — У мене ж кіт голодний, як собака!

Він усміхнувся.

— Слухай, вибач, треба бігти, може, телефонами обміняємося?

— Давай, — широко всміхнувся він. — Може, тебе провести?

— Та ні, не треба… справді не треба.

— На тебе хтось чекає?

— Кіт.

Він, здається, не зовсім зрозумів, чому він не може мене проводити через кота, проте нічого не сказав. Тільки залишив телефон і помахав ручкою.

Цієї ночі я вже спокійно спала. Мені наснилося щось світле й тепле. Здається, то було моє дитинство.

Вранці я прокинулася новою. Іншою.

Й одразу ж згадала про Елвіса. Клятий котяра ще не повернувся з Лісу. Я вийшла на кухню, ввімкнула радіоприймач. Незвично було не знаходити зранку нічого ввімкнутого ще ввечері.

Чомусь закортіло випити вина. Я полізла до бару, дістала останню напівпорожню пляшку, налила в чашку густого червоного трунку (десь у хаті були келихи, але хотілося пити вино саме з чашки, — може, це й не зовсім естетично, зате ж як по-домашньому), взяла цигарку й визирнула у вікно.

Туману вистачало, але крізь нього добре було видно, що на дереві, яке росте біля сусіднього будинку, сидить здоровезний волохатий дядько. Чомусь мені здалося, ніби це Одін — один із найцікавіших міфологічних героїв. Точніше — один із верховних богів (який, загалом, теж належить до міфологічних героїв). А, може, це було й не так. Може, то був дух цього дерева. Може, хтось із божевільних (у нас їх тут багатенько). Проте я побачила Оді на. А я звикла вірити всьому, що бачу.

Він сидів, гойдав ногами у легких плетених чоботях і з цікавістю роззирався доокруж (себто крутив головою так, як це робила б я, якби із цікавістю роззиралася). Здається, він помітив мене. Так, помітив, он помахав широкою долонею.

Нараз мені захотілося опинитись у цій долоні. Я знаю — вона захистила би мене від будь-якого лиха, в ній було би тепло і спокійно, не треба було би битися з вовкулаками (навіть подумки), підозрювати друзів, яких знаєш із дитинства (друзів — це надто сказано, проте людина, яку ти знала в дитинстві, залишається у пам’яті саме цим світлим образом, а світлі образи — непогані друзі), бачити Смерть уві сні й Дурнів увочевидячки. Потрібно лише спати й сподіватися на свого бога (та що там сподіватися — бути впевненою