Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

у своєму богові). Дуже хотілося цього. І заразом не хотілося. Справжню людину відрізняє від не-справжньої одна фішка — не-справжня своєму богові молиться, справжня — розмовляє з богами запанібрата, просто підтримує позиції одного з них. Принаймні я так уважаю. А бог може тримати тебе у руці лише в тому разі, якщо ти йому молишся, якщо залежиш від нього і знаєш (визнаєш) це. В іншому випадку він може лише щось порадити чи жбурнути один разочок блискавкою у твого надто вже надокучливого ворога.

Я помахала Одінові у відповідь.

Він гарний бог, він добрий. Звісно, зі своїми вадами, звісно, як і всі боги, та не настільки, щоб не поважати його чи боротися з ним. Навпаки, хочеться бути поруч із ним, довіряти йому, триматися за нього.

Шкода лише, що не мій він товариш. Незважаючи на те, що я шаную його, все ж таки товаришую я з іншим створінням з його світу. Я познайомилася з ним декілька років тому. Як це не дивно, в Місті, у той момент, коли він намірився поцупити у мене гаманця. Його ім’я Локі. Та моя з Локі ніжна дружба — це зовсім інша історія. Хоча непогано би було б десь тут його зустріти. Гадаю, якби я хотіла його знайти (а все моя ота клята гордість, через яку загублено стільки приємних мені людей, знайомих, друзів, коханих…) — то вже зустріла б.

Гадаю, тут можна знайти будь-якого бога.

Пантеон богів.

Туманний пантеон.

Саме тут вони зустрічаються, спілкуються, радяться, воюють, вирішують долі… Тому й хочеться бути тут — поруч з ними. А оті місцеві казкові створіння — чомусь, в основному, страшні — то, мабуть, їхній почт.

А може вони всі повиходили з нашого Лісу. Спершу боги, а за ними полізло нечисте й чисте, казкове й жахливе — нелюдське.

У двері пошкрябалися.

Я посміхнулася, на серці стало спокійно (серцевий штиль) — я відчула Елвіса. Взяла про всяк випадок кілок (після вчорашньої розмови я собі не зовсім довіряла) й відчинила.

Котяра задоволено усміхався.

— Елвісе!

Якби він був трохи легший, то я підхопила б його на руки й носила б по хаті цілий день. Та він був здоровилом — тому я обмежилася короткими обіймами. Потім озирнула його з усіх боків — нічого з ним не сталося, жодної подряпинки. Він був у нормі, от тільки надто вже задоволений.

Він пройшов на кухню, сів у крісло і спитав:

— Ну як ти тут?

— Розповідай!

Я навіть забула відповісти на питання, мені дуже була потрібна інформація, аби заповнити порожнечу в голові. А ще — дуже хотілося говорити, емоції били через край. Я була рада, що мій котяра повернувся до мене. Що не кажи, а він — єдиний мій друг. І він мене не кинув. Не пішов, не пропав у тумані.

— Ой, що тобі сказати, — махнув він на мене пухнастою лапою, — таку кицю знайшов, ммм! Лялечка. Цілий день за нею ходив, муркотів, пісні співав, і що ти думаєш? Вона стала моєю! До речі, можна її до нас у гості запросити? А то я вже розказав, як тут у нас гарно, вона…

— Елвісе! — засичала я.

— Га?

— До діла, Елвісе! Ти щось дізнався?

Він довго й зачудовано дивився на мене, потім, здається, дійшло.

— Ач ти яка, — ображено протягнув він, — як про твої особисті проблеми, то Елвіс слухає, а як Елвісові раз на рік щастя випало, то «Елвісе, ти щось дізнався?» Це нормально?!

— Раз на рік? — здивувалася я. — А хто постійно вночі до місцевих киць ходить?

— Та хіба то таке… Вони ж домашні… А я знайшов дикунку…

— Елвісе!… — я почала заводитись, він зрозумів це і хутко перемкнувся на діловий тон.

— Добре, розповідаю. Отже інфа така — після розправи на галявині у лісі з’явився новенький вовкулака. Буває там не щоночі, живе не у зграї, одинак. Хто він такий, люди не знають. Бачили, що якийсь рудий хлопець розстріляв п’ятьох на галявині, кажуть, зробив це професійно, так швидко, що його навіть ніхто не розгледів. Помітили тільки те, що він рудий. Один із убитих устиг куснути його, тому неважко пов’язати ці два факти, враховуючи те, що новенький — рудий. Особливі прикмети — ідіотизм.

— Тобто?

— Кажуть, наривається. На всіх. І хоч йому поки що фартить, незабаром усе ж таки дограється.

— Ще прикмети?

— Шрам на щоці… Хоча ні, поки що — подряпина. Повинна бути великою. Нарвався вчора на кількох наших. Не відступився. Мордяку йому добряче роздерли…

Після слова «подряпина» я вже не слухала. У вухах гуло. То мене надурили. Це руде створіння все ж таки надурило мене на пару з барменом. Думаєте, такі розумні? Угу, зараз!

Але ж він і справді такий хворий, хворобливий, втомлений…

Може, це просто збіг?

Я висварила себе за думки про збіг, а тоді зварила собі й Елвісові кави.

— Що з тобою? — тричі спитав мене Елвіс, доки я відреагувала.

— А? Та нічого… нічого… Це — Єгор.

— Чого ти так думаєш?

— Я з ним розмовляла. У нього подряпина на щоці. Він рудий. Він єдиний, хто може приходити до мене. Він вовкулака. Його треба вбити.

— Гей-гей-гей, — занервувався Елвіс, — може тобі корвалольчику? Чи ще винця? Кави? Тань, ну не треба тут зараз мені істерик, га? Я, може, своє кохання знайшов, а ти…

Я не слухала його. Я гнівалася, бо мене обдурили, як малу дитину. І знала, що поки я серджуся, треба йти і вбивати, бо