Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

з американцями знадобляться Центрові. Треба дивитися на союзників! А офіцерська змова?”

Клосс мимоволі задоволено усміхнувся: він, звичайно, не довіряв цим панам у мундирах, котрі виконували всі накази фюрера на Сході й на Заході. Він, якщо це буде можливим, ладний урятувати їх від гестапо, але не більше. Так чи інакше, пан гауптштурмфюрер Мюллер багато від нього не дізнається.

Запрошення в гестапо прийшло, однак, значно швидше, ніж він сподівався. Клосс дійшов ще тільки до Кюрфюрстендаму, як коло тротуару загальмував чорний автомобіль. З нього вискочив Фріц Шабе і досить-таки чемно запросив Клосса в машину. Сидячи між двома есесівцями з незворушними обличчями, як і в вартових Канаріса, обер-лейтенант обмірковував дві справи, котрі зараз здавалися йому найважливішими: чи Мюллер знає про його візит до Больдта і що робити з чорним портфелем? Якщо гестапівці привезуть його як заарештованого, то відберуть і портфель. А тоді… Клосс відчув у роті якусь гіркоту. Це кінець, а в нього немає з собою отрути. Чи ж витримає? Треба намагатися довести гестапівців до люті — тоді є можливість, що вони застрелять його не зволікаючи.

У кабінеті Мюллера горіло яскраве світло. Клосс сидів на стільці посеред кімнати. Портфель тримав на колінах. Він повинен встигнути вихопити “іграшку” — ця думка трохи заспокоювала його. До нього поступово повертався азарт гравця, якого він часом боявся і який все-таки допомагав у найважчі хвилини.

— Розказуй, де Інгрід Кельд? — гаркнув Мюллер.

Клосс мовчав.

— Розказуй! — верескнув гестапівець. Методи цього фахівця були, однак, досить примітивні.

— Я хочу тобі нагадати, — почав Клосс, — що ти розмовляєш з німецьким офіцером.

Якусь мить Клоссові здавалося, що Мюллер його вдарить; він майже впритул бачив обличчя гестапівця, витріщені очі й кадик. Нарешті Мюллер опанував себе.

— Ви не хочете говорити, — процідив він крізь зуби, наголошуючи на слові “ви”. — Нам уже доводилося мати справу з різними німецькими офіцерами.

— Я не знаю, — спокійно відказав Клосс. — Мені, на жаль, не вдалося цього встановити.

Його спокій і чемність вивели німців з рівноваги.

— Про що йшлося під час зустрічі з адміралом? — запитав Мюллер.

“Отже, вони знають про це”, — подумав Клосс.

— Зателефонуйте, будь ласка, адміралові, — не гаючись, відповів вій.

— Ви глузуєте з нас! — закричав Мюллер. — Ви, певно, ніколи не мали справи з гестапо. Та й не знаєте ще, чи вам вдасться взагалі звідсіля вийти… Я… — він поперхнувся власними погрозами.

“Зараз”, — подумав Клосс. І схопився з стільця. Його крик анітрохи не поступався крикові Мюллера.

— Мені соромно за вас! — загримав Клосс. — Ви поводитеся, як звичайні есесівці! Як ви ставитеся до офіцера, котрий хоче з вами працювати! Як до ворога!

— Ви хочете з нами працювати? — повторив Мюллер. На його обличчі з’явилося здивування. — Може, закурите, обер-лейтенанте?

“Крик діє на них, як холостий постріл”, — подумав Клосс.

— Охоче, — відповів він.

— Давайте поговоримо по-діловому. Сідайте. Чи розмова з адміралом стосувалася й Інгрід Кельд?

Клосс затягся димом. Він почував себе зараз як гравець у покер, що має дві пари і не може їх звірити. У суперника був принаймні фуль.

— І так, і ні, — сказав він.

На обличчі Мюллера з’явилася недовіра.

— Що це означає? — пробурмотів він.

— Адмірал, — поволі говорив Клосс, — дуже хотів би знати, чому вас цікавить Інгрід Кельд. Він вилаяв нас, тобто мене й Шульца, за те, що ми її випустили з рук. Вважав, що її можна було використати.

— Он як! — Важко було зрозуміти з цих слів, чи Мюллер вірить. — Отже, ви вважаєте, що адмірал не знає, де Інгрід Кельд?

— Не знає, — відповів Клосс і подумав: не виключено й те, що одного дня Канаріс продасть його, Клосса. Він, звичайно, не дав би й ламаної копійки за лояльність шефа німецької військової розвідки, але зараз не міг грати інакше.

— Ми все-таки гадали, — мовив Мюллер, — що в абверівців теж рильце в пушку. Викрали в нас прекрасну агентку! — верескнув він, знову втрачаючи контроль над собою. — Бо заздрять моїм успіхам. Канарісові кортить довести фюрерові, що тільки його апарат чогось вартий. Але це йому не вдасться…

— Пане гауптштурмфюрер, — сказав Клосс і знову відчув подих великої гри, — я вчора ввечері був з Інгрід у “Золотому змії”. Бачив, як вона, розмовляла там з якимось молодиком у цивільному… — Гестапівці слухали з величезною увагою, а Клосс снував далі свою химерну оповідь. — Я, певна річ, не надав тоді цьому епізодові ніякого значення, ба, навіть забув про нього і лише сьогодні пізно ввечері якось зіставив цей факт із зникненням Інгрід… (“А якщо Больдт все-таки випустить шведку, отоді я матиму халепу”, — думав він. Та вже після розмови з генералом це навряд чи могло статися). Отже…

— Як виглядав цей чоловік? — закричав Мюллер.

— Високий, з худим, видовженим обличчям. Характерний шрам на щоці. Як у пана Шабе…

Клосс змовк. Мюллер підозріло глянув на свого помічника.

— Я не чув, на жаль, їхньої розмови, але коли проходив повз них, то кілька слів запам’яталися мені: завтра в Потсдамі.

— Чому ви про це нічого не сказали?

— Я ревнував Інгрід. Думав, що йдеться про якесь побачення. Вночі їздив у Потсдам…

— Ага, то ви їздили мотоциклом у Потсдам?

— Авжеж, — відповів Клосс.

— Шабе! — вигукнув Мюллер. — Негайно машину з солдатами і в Потсдам! Ви поїдете з нами?

— Ні. Я хотів би вже вернутися додому, — промовив Клосс. — Гадаю, що на сьогодні з мене вистачить.

8

Цього Клосс, однак, не сподівався: його завели в гараж у глибині якогось дворища і коли він глянув на їхні обличчя, холодні й рішучі, то зрозумів, що найважче ще попереду. Виходить, чатували на нього неподалік від резиденції гестапо. А потім виринули з пітьми і вхопили його попідруч… Шульц