Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

містера Джілса, майстра корабельних інструментів». - «Небіж, сер»,- кажу я. А він мені: «Я й сказав - небіж». Але я можу заприсягтися, дядечку, що він сказав «син».

- Ти, певно, помилився. Ну, та це неістотне.

- Це й справді неістотне. Тільки мені здається, він не мав потреби говорити так різко. Адже це ніяка не образа, що він прийняв мене за сина. Потім він сказав, що ви говорили з ним про мене і що він знайшов для мене місце, як обіцявся, і що я повинен працювати пильно та старанно, а тоді пішов. У мене залишилось враження, що я не дуже йому сподобався.

- Ти хочеш сказати,- зауважив майстер корабельних інструментів,- це він тобі не дуже сподобався.

- Може, й так, дядю,- засміявся хлопець.- Я над цим не замислювався.

Закінчуючи обід, Соломон наче посерйознішав з виду і від часу до часу зиркав на веселе обличчя хлопця. Коли все було з’їдено і скатертину знято (обід їм приносили з сусідньої харчевні), він запалив свічку й спустився в невеличкий льох, а небіж, стоячи на запліснявілих сходах, чемно йому присвічував. Понишпоривши з хвилину, старий повернувся з дуже давньою на вигляд пляшкою, вкритою пилом і брудом.

- Що ви робите, дядечку Сол! - мовив хлопець.- Це ж чудова мадера! Її всього дві пляшки лишилося.

Дядько Сол закивав головою - мовляв, він добре знає, що робить,- відкоркував пляшку серед урочистої тиші, наповнив два скляні келихи, а третій, порожній, поставив разом із пляшкою на стіл.

- Розіп’єш другу, Уоле, коли доробишся статку, коли будеш заможний, поважаний і щасливий чоловік: коли перші кроки, що їх ти зробив сьогодні, виведуть тебе - про що я благаю бога - на рівну життєву дорогу. За тебе!

Клапоть туману, що висів круг старого Сола, мабуть, потрапив йому до горла, бо голос у нього хрипів. А ще йому тремтіла рука, коли він підносив свій келих, щоб цокнутися з небожем. Проте, ледве донісши келиха до губ, він одним махом вихилив його, як і годиться чоловікові, та прицмокнув.

- Любий дядечку,- мовив небіж, бадьорячись, бо сльози застеляли йому очі,- п’ю за честь, яку ви мені зробили, і так далі, і так далі. Пропоную тепер тричі й ще один раз випити за містера Соломона Джілса. Ура! А ви, дядечку, виголосите одвітний тост, коли ми з вами будемо розпивати оту останню пляшку. Гаразд?

Вони цокнулися ще раз, і Уолтер, який свого вина ще й не пробував, пригубив трохи й підніс келих до очей з виглядом великого знавця.

Дядько деякий час сидів мовчки, дивлячись на нього. Нарешті, коли погляди їхні зустрілися, старий Соломон став говорити про те, над чим думав, уголос, ніби продовжував уже розпочату тему.

- Правду сказавши, Уолтере,- мовив - він,- своєї торгівлі я не кидаю тільки через звичку. Вона так уїлася в мене, ця звичка, що не знаю, чи зміг би я жити без неї. Але ж роботи нема, нема роботи. Коли цей мундир,- показав він у бік маленького мічмана,- ще носили, тоді, звичайно, можна було забагатіти, і люди багатіли. Та конкуренція, конкуренція... нові винаходи, новіші винаходи... зміни, переміни. Світ мене обігнав. Я не знаю навіть, де я. І ще менше знаю, де мої клієнти.

- Не думайте про них, дядечку!

- Відтоді, приміром, як ти повернувся додому з Пекгемського пансіону - а це вже десятий день минає,- до крамниці, скільки пригадую, заходила лише одна людина.

- Дві, дядечку. Невже ви забули? Був якийсь чоловік, що просив розміняти йому соверена...

- Один,- сказав Соломон.

- Як, дядечку, а хіба ту жінку, що питалася, як пройти до Майлендської застави, ви не вважаєте за людину?

- А й правда,- погодився Соломон.- Двоє. Я забув про ту жінку.

- І вони нічого не купили? - вигукнув хлопець.

- Нічого не купили,- тихо повторив старий.

- І нічого й не збиралися купувати?

- Ні, бо якби їм було чого треба, вони пішли б до іншої крамниці,- тим же тоном одповів Соломон.

- І все ж таки їх було двоє, дядечку! - гукнув хлопець так, ніби це було хтозна-яке досягнення.- А ви казали - один.

- У кожному разі, Уоле,- помовчавши, підсумував дядько,- оскільки ми з тобою не дикуни з острова Робінзона Крузо, ми не можемо прожити завдяки чоловікові, який просить розміняти соверена, і жінці, яка шукає дороги до Майлендської застави. Як я казав уже, світ мене обігнав. Я не ремствую, але я перестав його розуміти. Крамарі вже не ті, що давніш, прикажчики - не ті, справи - не ті, прибуток од торгівлі - не той. Сім восьмих мого краму вже вийшло з моди. Я сам - старомодна людина в старомодній крамниці, на вулиці, якої я не впізнаю. Час випередив мене, і я вже занадто старий, щоб його наздогнати. Навіть шум, який він здіймає десь там, далеко попереду, і той збиває мене з пантелику.

Уолтер хотів би відповісти, та дядько вхопив його за руку.

- Ось чому, Уоле, ось чому я дуже хочу, щоб ти якнайшвидше ввійшов у діловий світ й обрав собі путь. Я - лиш безплотна тінь у цьому світі,- плоті давно вже немає,- а коли я помру, то й тіні не стане. А що спадщини, ясно, тобі од мене ніякої не прибуде, то я подумав, що варто скористатися хоч уламками тих зв’язків, які залишилися в мене по старій пам’яті. Дехто гадає, що я - людина заможна. Хотілося б - з огляду на тебе,- щоб вони мали рацію. Та хоч що там по мені лишиться, що б ти від мене не мав, а служачи в такій фірмі як «Домбі», ти стоїш на певнім шляху і можеш немало добитися. Пильнуй роботи, постарайся полюбити її, мій хлопчику, працюй, щоби стати незалежним, і будь щасливий.

- Я докладу всіх сил, дядечку, щоб виправдати вашу ласку,- серйозно сказав хлопець.- Ось побачите.

- Я знаю,- промовив Соломон.- Я в цьому певен.- І він з подвоєною приємністю заходився коло другого келиха мадери.- Щодо моря,- провадив він,- то воно досить гарне в уяві, Уоле, але не в дійсності. В дійсності все зовсім не так. Природна річ, звикнувши до