Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

не траплялося, щоб відокремився хтось парою. Йдемо, припустімо, шестеро хлопчиків і шестеро дівчаток.

І ось уже за два тижні цих хлопців, курсантів танкового училища, які нас проводжали з танців, привозили каліками, у бинтах. Це був жах! Жах! Якщо почую: хтось сміється, я не можу цього пробачити. Як можна сміятися, як можна чомусь радіти, коли така війна йде?

Незабаром батько пішов в ополчення. Удома залишилися лише малі брати і я. Брати були тридцять четвертого і тридцять восьмого року народження. І я сказала мамі, що піду на фронт. Вона плакала, я й сама вночі плакала. Але втекла з дому… Написала мамі з частини. Звідти вона повернути мене вже ніяк би не могла…»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Наказ: шикуйся… Стали ми за зростом, я найменша. Командир іде, дивиться. Підходить до мене:

– А це що за Дюймовочка? Що ти тут робиш? Може, повернешся до мами і підростеш?

А мами в мене вже не було… Мама загинула під бомбардуванням…

Найсильніше враження… На все життя… Трапилося це в перший рік, коли ми відступали… Я побачила – ми ховалися поза кущами, – як наш солдат кинувся з гвинтівкою на німецький танк і бив прикладом по броні. Бив, кричав і плакав, поки не впав. Поки його не розстріляли німецькі автоматники. Перший рік воювали з гвинтівками проти танків і “месерів”…»

Поліна Семенівна Ноздрачова,

санінструктор

«Я просила маму… Я її благала: лише не треба плакати… Це діялося не вночі, але було темно, і стояло суцільне голосіння. Вони не плакали, наші матері, що проводжали своїх дочок, вони голосили. Моя мама стояла, як кам’яна. Вона трималася, вона боялася, щоб я не заревіла. Я ж була маминою донькою, мене вдома пестили. А тут постригли під хлопчика, тільки маленьку гривку залишили. Вони з батьком мене не пускали, а я тільки тим і жила: на фронт, на фронт! На фронт! Ось ці плакати, які тепер висять у музеї: «Батьківщина-мати кличе!», «Що ти зробив для фронту?» – на мене, наприклад, дуже діяли. Завжди були перед очима. А пісні? «Вставай, страна огромная… Вставай на смертный бой…»

Коли ми їхали, нас вразило, що просто на перонах лежали вбиті. Це вже була війна… Але молодість брала своє, і ми співали. Навіть щось веселе. Якісь частівки.

Під кінець війни у нас уся сім’я воювала. Батько, мама, сестра – вони стали залізничниками. Вони рухались одразу за фронтом і відновлювали дорогу. Медаль «За перемогу» у нас отримали всі: батько, мама, сестра і я…»

Євгенія Сергіївна Сапронова,

гвардії сержант, авіамеханік

«До війни я працювала в армії телефоністкою… Наша частина розташовувалася в місті Борисові, до якого війна докотилася в перші ж тижні. Начальник зв’язку вишикував всіх нас. Ми не служили, ми не солдати, ми були вільнонайманими.

Він нам каже:

– Почалася війна жорстока. Вам буде дуже важко, дівчатам. І поки не пізно, якщо хто хоче, можете повернутися до себе додому. А ті, хто вирішить залишитися на фронті, крок уперед…

І всі дівчата, до єдиної, ступили крок уперед. Нас душ із двадцять. Усі були готовими обороняти Батьківщину. А до війни мені навіть книжки про війну не подобалися, подобалося читати про любов. А тут?!

Сиділи за апаратами день крізь день, цілодобово. Солдати принесуть нам казанки, під’їмо, подрімаємо тут, коло апаратів, і знову надягаємо навушники. Немає часу помити голову, тоді я попросила: “Дівчата, відріжте мені коси…”»

Галина Дмитрівна Запольська,

телефоністка

«Ми ходили і ходили до військкомату…

І коли знову прийшли, якого вже разу, не пам’ятаю, військком трохи нас не випихав: «Ну, коли б бодай якусь спеціальність мали. Були б ви медсестрами, шоферами… Ну що ви вмієте? Що ви робитимете на війні?» А ми не розуміли. У нас такого питання не виникало: що ми робитимемо? Хотіли воювати – та й годі. До нас не доходило, що воювати – це щось уміти робити. Щось конкретне. І він нас приголомшив своїм запитанням.

Я і ще декілька дівчаток пішли на курси медсестер. Нам там сказали, що треба вчитися шість місяців. Ми вирішили: ні, це довго, це не годиться. Були ще курси, на яких навчалися три місяці. Справді, три місяці – це теж, як ми вважали, довго.

Але ці курси саме добігали кінця. Ми попросили, щоб нас допустили до іспитів. Ще місяць тривали заняття. Уночі ми працювали на практиці в госпіталі, а вдень навчалися. Отож ми навчалися понад місяць…

Відрядили нас не на фронт, а до госпіталю. Це діялося наприкінці серпня сорок першого року… Школи, лікарні, клуби були переповнені пораненими. Але в лютому я пішла з госпіталю, можна сказати, втекла, дезертирувала, по-іншому не назвеш. Без документів, без нічого втекла на санітарний поїзд. Написала записочку: «Чергувати не прийду. Вирушаю на фронт». І все…»

Олена Павлівна Яковлєва,

старшина, медсестра

«У мене того дня було побачення… Я летіла туди на крилах… Гадала – сьогодні він мені зізнається: «Люблю», а він прийшов сумний: «Віро, війна! Нас просто із занять відправляють на фронт». Він навчався у військовому училищі. Ну, і я, звісно, відразу ж уявила себе в ролі Жанни д’Арк. Тільки на фронт і тільки гвинтівку в руки. Ми маємо бути разом. Тільки разом! Побігла до військкомату, але там мені відказали суворо: «Потрібні поки лише медики. І вчитися треба шість місяців». Шість місяців – це ж здуріти! У мене – любов…

Якось мене переконали, що треба вчитися. Гаразд, вчитимуся, але не на медсестру… Я хочу стріляти! Стріляти, як і він. Якось я вже була до того готова. У нашій школі часто виступали герої громадянської війни і ті, хто воював в Іспанії.

Дівчата почувалися нарівні з хлопчиками, нас не розділяли. Навпаки, з дитинства, зі школи ми чули: «Дівчата – за кермо трактора!», «Дівчата – за штурвал літака!» Ну, а тут ще любов! Я навіть уявляла, як ми з ним загинемо разом. В одному бою…

Училася я в театральному інституті. Мріяла стати актрисою. Мій ідеал – Лариса Рейснер. Жінка-комісар у шкіряній куртці… Мені подобалося, що вона вродлива…»

Віра Даниловцева,

сержант, снайпер

«Моїх друзів, усі вони були старшими, забрали на фронт… Я страшенно плакала, що залишилася сама, мене не взяли. Мені сказали: «Треба, дівчинко, вчитися».

Але провчилися ми недовго. Декан наш невдовзі виступив і сказав:

– Закінчиться війна, дівчатка, згодом будете доучуватися. Треба боронити Батьківщину.

На фронт нас проводжали шефи із заводу. Це сталося влітку. Я пам’ятаю, що всі вагони були в зелені, у квітах. Підносили нам подарунки. Мені припало найсмачніше домашнє печиво і гарний светрик. З яким азартом я танцювала на пероні український гопак!

Їхали багато діб… Вийшли з дівчатками на якійсь станції з відром, щоб води набрати. Озирнулися