Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

style="">знявся вгору, мов кривава іскра,

і помчав далеко, в дикі гори,

та й спинився там на полонині,

став копати суходіл копитом,

за хвилину вибив чорну яму.

Тут з коня зіходить віла біла

і здіймає свого побратима,

завиває у намітку білу

і кладе на вічний сон у яму.

Ще ж із ним ховає запоясник,

щоб не йшов на той світ безоружним.

У приполі чорну землю носить,

насипа могилу якнайвище,

аж гора до неба стала ближча.

Поховала віла побратима,

сіла-впала на коня й гукнула:

«Ой неси мене, неси в простори!

Туга давить, серцю тісно в грудях!»

Кінь злетів високо аж за хмари -

хоче дать простору господині.

Погребовий спів заводить віла,-

люди кажуть: «Грім весняний чутно».

Сльози ронить віла в лютім горі,-

люди кажуть: «Се весняний дощик».

Ходять в горах світляні веселки,

по долинах оживають ріки,

в полонинах трави ярі сходять,

і велика понадхмарна туга

нам на землю радістю спадає.

 

 

 

I

 

Трістан блукав по лісі,

ловив зелений шум,

хотів йому віддати

своє кохання й сум.

 

Та ледве де береза

лагідно зашумить,

Ізольдин голос любий

він згадує в ту мить.

 

Крізь віття синє небо

погляне в вишині,-

Ізольдині він очі

спогадує ясні.

 

З одчаю на узлісся

іде сумний Трістан,

аж там злотистим житом

лиснить розлогий лан.

 

Ізольду Злотокосу

Трістан і тут згадав,

упав у борозенку

і тяжко заридав.

 

Прийшла дівчина жати

і постать зайняла,

почула те ридання

і ближче надійшла.

 

Мов доля необорна,

була її краса,

і чорна, мов те горе,

була її коса.

 

Хороші в неї очі

і темні, мов одчай,-

хто гляне в теє пекло,

то забуває рай.

 

А голос у дівчини -

мов тої скрипки спів,

що викликає мертвих

на танець із гробів.

 

І вивела Трістана

вона з одчаю тьми

лілейними руками

та спільними слізьми.

 

Спитав він: «Як ти звешся,

дівчино таємна?»

«Ізольда Білорука»,-

відмовила вона.

 

«Се ймення - найсвятіше

в сім світі і в раю!

Ізольдо! Ох, Ізольдо!

Прийми любов мою!»

 

II

 

«Ти пестив так ніжно мене,

коханий Трістане,

а в очі так сумно дививсь,

аж серденько в’яне.

 

Мені ти уста цілував

і руки біленькі,

а сльози на коси мої

котились дрібненькі.

 

Мені ти слова промовляв

палкої любови,

чому ж вислухати не хтів

моєї розмови?»

 

«Ізольдо, Ізольдо моя,

в очах твоїх темних

хотів би я бачить блакить

країв понадземних!

 

Ізольдо, Ізольдо моя,

коли б твої коси

мінилися золотом так,

як житні покоси!

 

Твій голос, Ізольдо моя,

рвачкий та жагливий,

коли б він, як шелест берез,

був тихий, пестливий…»

 

«Не варто журитися тим,

коханий Трістане!

Хрещеная мати моя

мені те достане.

 

Бо мати хрещена моя,

то фея Моргана». 2 -

«Біжи ж ти до неї мерщій,

Ізольдо кохана!»

 

III

 

«Ой матінко-феє Моргано,

зміни мені вроду мою!

Хай буду білява та ясна,

мов ангел у божім раю».

 

«Ох, донечко люба Ізольдо,

се ж я тобі вроду дала,

в колиску дарунок принесла,

як ти там лежала мала.

 

Красі твоїй, доню Ізольдо,

ніхто ще догани не дав».-

«Журлива ся темная врода,

мій милий від неї ридав.

 

Дай, матінко, злота й блакиту,

нехай же я буду ясна,

хай милий мені усміхнеться,

як сяя весела весна».

 

«Гаразд, моя доню Ізольдо,

я золота в сонця візьму,

блакиту морського позичить

попросим русалку саму».

 

«Навчи мене, матінко-феє,

розмови берез у гаю,

хай буде мій милий щасливий,

як дрібна пташина в маю».

 

«Ще краще, ніж тії берези,

шумлять веретенечка фей,

бо все наймиліше вчуває

в тім гомоні кожен з людей.

 

Що схочеш, коханая доню,

тобі я зміню в одну мить,

одного не зможе Моргана -

твоєї душі одмінить».

 

IV

 

У темнім лісі знов Трістан

самотну терпить муку,

і жде до себе і не жде

Ізольду Білоруку.

 

Коли щось шурхнуло, мов птах,

з кущів струсило росу,

і враз Трістан побачив там

Ізольду Злотокосу.

 

Ті самі очі і коса,

та сама тиха мова…

Душа Трістана в небеса

полинути готова!

 

«Се ти, єдиная моя?

Се ти, моя царице?

Сюди з-за моря приплила,

кохана чарівнице?

 

Та як же випустив тебе

король той недоріка?

Чи ти для лицаря свого

убила чоловіка?

 

А де ж твій кубок золотий

і те дання уроче?

Тепер свідомо я до дна

його доп’ю охоче!

 

Напій кохання нам заллє

і згадку про розлуку».-

«Трістане! Ти хіба забув

Ізольду Білоруку?»

 

«Вона забудеться тепер,

як ночі тінь минула!» -

«Трістане! Що коли вона

про тебе не забула?»

 

«Нехай вона в Єрусалим

іде на прощу боса.

Тепер до мене прибула

Ізольда Злотокоса!»