Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

де ти, зіронько

Та вечірняя,

Ох, і де ти, дівчино,

Щире-вірная?

Чи кому зорять тепер

Ясні оченьки

У садочку пишному

Серед ноченьки?

Чи кому всміхаються

Пишні вустоньки,

Чи гаптують рученьки

Білі хустоньки?

Пам’ятаєш, серденько,

Як ти нищечки

Одчиняла по́вагом

Двері в сінечки,

А сама тремтиш уся,

Як осиченька,

Тільки паше полум’я

З твого личенька;

З палу кинусь я було

До коханої

Й занімію з любощі

Тії п’яної…

Затаївши дух у млі,

Тільки слухали,

Як то наші серденька

В міру стукали;

Як лічили час отой

Цілуваннями,

Розмовляли па́лкими

Притисканнями,

А другого дня було

В юрбі стрінемось,

То і словом ласкавим

Не обмінимось,-

Мов чужі ми змалечку,

Ані гадоньки…

Тільки в очах за́йметься

Часом правдонька:

Із-під вій зирнуть вони

Якось лагідно -

І на серці ревному

Стане радісно:

Усміхнуся в вус собі -

Зрозумілися...

Ох, коли б ті ніченьки

Та барилися!

 

«Тихо плине нічка дружа…»

 

(Посвята, моїй дочці Людмилі)

 

 

Тихо плине нічка дружа,

Одбива срібло́м вода,

І ласкаво хвиля дужа

В міру човник наш гойда.

 

З нас ніхто не заговоре,-

Мов завмерли, чарівні...

Ген край неба пишне море

Ніби жевріє в огні;

 

І у млі отій рожевій

Онде щогла огрядна,

Наче лебідь ясноперий,

То зрина, то порина.

 

Берег зник в тумані сизім,

Ширше стало моря скло...

І в гаданні мовчазливім

Я забув своє весло…

 

1883

 

ЖАРТ

 

 

- Грицю, Грицю! Йди до тина,

Підсоби на перелаз!

«Ет: не хочу: не дитина!»

- Та послухай-бо хоч раз:

Я собі сколола ногу…

«Байдуже!» - Ось глянь плече

Мов опухло, їй же богу!

«Ану де?» - Тут боляче,

І палає права щічка...

Дай її я притулю

До твого, мій квіте, личка!?

«Та тули вже!..» - От люблю,

Що слухняний... Ще ружанка

Ось на шийці - поміркуй!

«О?! Отут, моя коханко?»

- Ой, боюся! Не жартуй,-

Серце в мене заслабеньке…

«Ану-ну! Я до щоки...

Ох, яке ж воно любеньке,

Не візьму себе й втямки!»

- А не віриш, як я муки

Відбуваю щочасу́?

«Та сідай уже на руки -

Світ за очі понесу!»

 

1889

 

«Що не день, то гірша мир трухлявий…»

 

 

Що не день, то гірша мир трухлявий,

Все кона у безпробуднім сні,

І нема чим дихать правді млявій

Під ярмом розпусти у багні;

 

Над усим панує язва люта,

Братолюбства висхло джерело,

Розум дба про кара і про пута,

Серце вкрай злобою прогнило;

 

У льохах за за́сувами слово,

По торгах у куряві любов,

І нема, хто б гуконув раптово

На круків, що точуть людську кров.

 

Люд погруз у рабіжах, у крамі,

Пада ниць перед бичем магог…

Спорожніли віковічні храми,

І забутий милосердя бог!

 

Гей, з’явися ж, визволитель слову,

І глаголом розбуди людей,-

Щоб забилось серце пухле знову,

Щоб теплом повіяло з грудей,

 

Щоб усім огидло зле, негоже,

Щоб любов спалахнула в очах

І щоб враз до ніг твоїх, мій боже,

Люд припав покаянний в сльозах!

 

1890

 

ДО МИКОЛИ ЛИСЕНКА

 

(На спомин 18 ст. ст, марця 1893 р.)

 

 

Пів-третя десятка, мій брате, мій друже,

Гучить твоя кобза, народові служе,

Гучить голосна та правдива, і спів

Її на мамону не звів.

 

Не муза блискуча - розкошів заб

Не дуків рабиня була твоя слава,

А дівчина проста з пониклим чолом

Співала тобі свій псалом…

 

Співала вона про тяжкую недолю,

Що брата скувала на панському полю,

Про тугу Украйни співала - й пісні

Її були журні й сумні.

 

У рам’ї, у смугах, з безсилої муки

Паня вона брала на репані руки,

Дзвонила залізом на шиї, і страх

Палав в божевільних очах.

 

І поглядом диким у глупі години

Нудьгу наганяла на душу дитини,

І в серце ронила з очей щоразу

Криваву, пекучу сльозу.

 

Ні пишної долі, ні панської ласки

І ждать було годі від теї жебрачки…

Проте не відсунув ти музу лиху,

А з нею пішов по шляху.

 

Як муза, і сам ти збратався з нуждою,

Та все, знай, прямуєш міцною ходою

З надією в бога, що хмари чадні

Перейдуть на сонячні дні.

 

Були колись свята, рясніла громада, 14

Вітаючи волю, безпечна та рада...

А гримнула буря й змела втікачів,

Лишивши-но жменю борців…

 

Та й ті то лягли у безверхі могили,

Та згибли під гнітом незрячої сили,

То, звірившись в людях, забувши братів,

Здалися на ласку…

 

Ти всі пережив оті, друже мій, бурі

І сонячні свята, і будні понурі,

Та з вірою в серці і з ясним чолом

Співав заповідний псалом…

 

Піввіку минуло - посивів твій волос,

А й досі лунає почесно твій голос

І щирістю правди, ясно́тою мрій

Полоха запроданців рій.

 

Байдуже! У сльоті посвітньої мраки,

З’явились дотепні, трудящі юна́ки,

І світиво правди у темряві дні

Піднімуть угору вони…

 

Ти чуєш їх поклик і щирий, і юний?

Накручуй же