Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

На цьому Сіндбад закінчив оповідання про свою четверту подорож.

Гіндбаду знову було подаровано гаманець з грішми і запрошено на другий день прийти і послухати далі.

П’ЯТА ПОДОРОЖ СІНДБАДА

«- Дуже весело деякий час мені жилось у Багдаді, але тільки деякий час. Знову хотілось угледіти світ, зробити ще хоч одну, хоч останню подорож. Щоб не залежати від капітана, я на власний кошт збудував корабля, завалив його крамом і запросив декілька торговців різних націй.

Ми плавали дуже довго і нарешті пристали до одного пустинного острова, де знайшли таке ж саме яйце роха, яке мені довелось бачити в першу подорож. Пташеня уже вилуплювалось із яйця, і через пробиту шкаралупину видно було дзьоба молодого роха. Мої товариші із здивуванням розглядали яйце і радили розбити його і вийняти дивного птаха. Даремно я просив їх не робити цього - вони не послухали і, розбивши яйце, стали витягати роха, рубати його на шматки і пекти на сніданок. Не встигли вони і гаразд розсмакувати страву, як на небі де не візьмуться дві величезні хмари. Мій капітан, як чоловік бувалий, догадався, в чім річ, і голосно закричав:

- Швидше, швидше на корабель, хто хоче жити! Це ж летять батьки маленького роха!

Всі ми кинулись до корабля, одплили від берега. Між тим обидва рохи спустились на острів і, бачачи лихо, закричали жалібним голосом. Але швидко вони знялись і зникли з наших очей, і ми вже раділи, що все пройшло так щасливо. Аж раптом вони знову прилетіли, держачи в кігтях по величезному шматку скелі.

І не встигли ми ще добре зрозуміти цього становища, як один із рохів випустив камінь над нашим кораблем. На щастя, керівничий запримітив лихо вчасно і швидким рухом керма одвів корабель набік.

Камінь упав мимо, але з такою силою, що море розступилось майже до самого дна. Зате другий камінь упав влучніше і розбив на тріски усю палубу.

Всі, хто тільки остався живим, опинились у морі, мені ж пощастило вхопитись за уламок корабля. Однією рукою держачись за нього, а другою гребучи, я при допомозі вітру швидко доплив до острова. Ледве-ледве я зліз на високий крутий берег. Відпочивши, я взявся оглядати місцевість. Острів здавався розкішним садом: дерева гнулись під вагою плодів, скрізь текли і співали прозорі струмочки. Я покуштував садовини, напився свіжої води, ліг між деревами і солодко заснув.

Одначе мій сон, не дивлячись на втому, був неспокійний. Опівночі я прокинувся, згадав про своє становище і більше вже не міг стулити очей.

Тривожні думки не давали мені спати. «Що ж воно буде зо мною? - думав я з жахом.- Які ще нові пригоди ждуть мою нерозумну голову?»

І знову я докоряв собі за своє легковажне бажання нових вражень і нових пригод. У цю ніч мені так хотілось умерти.

Одначе наступив ранок, блиснуло сонце, облило своїм промінням і землю, і море; страшні думки розвіялись, і легше зітхнули груди.

Я пішов оглядати острів.

Незабаром я угледів поганенького дідка. Він сидів на березі струмка, обнявши руками зігнуті коліна і низько схиливши на груди сиву голову з довгою білою бородою. Мені здалось, що це теж якийсь бідолаха, викинутий на берег бурею. Я підійшов до його, привітався і спитав, як він попав сюди, але він нічого не відповів, а лише знаком показав, щоб я переніс його через струмок.

Мені стало шкода бідного дідка. Я скинув його на плечі і переніс через воду.

- Тепер злазь! - сказав я йому і нахилився, щоб йому легше було стати на ноги. Але замість того, щоб злізти, дідок проворно обвив мою шию ногами і, не дивлячись на всю немощність, так здавив мені горлянку, що я ледве не задушився. Тепер мені навіть смішно, коли я згадую про цю пригоду, але в ту хвилину,- ви мені повірите,- було зовсім не до сміху. Я так страшенно злякався, що навіть зомлів і упав на землю.

Але і цим я не позбавився від настирливого дідка - він тільки трішки розняв ноги, щоб дати мені передихнути - і ледве я опам’ятався, як він став штовхати мене в ребра, і я мусив встати і везти його далі. По дорозі він спиняв мене під деревами, рвав і з’їдав плоди, а потім знову штовхав мене, і я мусив везти.

Так мені довелось проносити його цілий день, але і ввечері, коли я, знесилившись, упав на землю, він не кинув мене, а ліг разом зо мною, не пускаючи моєї шиї. Так пройшло декілька день. Кожний день у мене однімав сили, і я думав, що незабаром перестану не тільки возити, а й дихати.

Одного разу ми натрапили на пишні виноградні лози. Мені прийшло в голову видавити з них сік у баклагу, яку я випадково найшов на дорозі. Баклагу я поклав на сонці, і, коли ми через декілька день знову проходили мимо, я покуштував питво: це було чудесне, міцне і пахуче виноградне вино. Покуштувавши його, я наче вдруге народився на світ: забувши про своє становище, я став підплигувати і співати найвеселіші пісні.

Дідок, очевидно, помітив дивовижний вплив трунку і знаками став вимагати, щоб я дав йому баклажку. Через декілька хвилин уся баклажка була порожня, а дідок став дико співати і плигати у мене на плечах, але швидко йому занудило. Рознялися ноги, і він звалився на землю. Недовго думаючи, я беру камінь і дякую ним свого злодія за всі його знущання, а сам щосили біжу до моря. На превелику радість, на березі я стріваю багато людей, які зійшли на острів з корабля, щоб набрати води і нарвати свіжих плодів. Довідавшись про всі мої пригоди, вони з дивуванням дивились на мене і вітали мене з новим життям.

- Та знаєш ти, що це був водяник, морський дід,- говорили вони,- з пазурів якого ще нікому не доводилось вирватись живим. Осідланого він не кидав до того часу, доки не заїздить і не замучить його на смерть.

Того-то подорожні зважаються іти на острів тільки великим гуртом.

Потім повели мене на свій корабель; капітан, вислухавши мене, охоче згодився взяти з собою і поставився до мене взагалі дуже прихильно. Корабель