Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

наш поплив далі, і через декілька день ми вже підходили до великого міста.

Один з торговців, мій новий приятель, з яким я пішов у місто, повів мене в отель, де звичайно спинялись усі подорожуючі торговці. Тут я познайомився з деякими місцевими людьми, що збиралися йти в ліс по кокосові оріхи.

Мій приятель дав мені харчів і сказав:

- Іди з ними, роби те, що будуть робити розумні люде, та гляди не одбивайся од них, щоб знову не спіткатись з яким-небудь лихом.

Ми прийшли в величезний кокосовий ліс.

Оріхи росли на самих верхів’ях дерев, а злізти на кокос не було ніякої змоги: такі вони були рівні та слизькі. Але мої товариші пустились на хитрі вигадки. Треба сказати, що в лісі лазила і бігала сила мавп. Перелякані нами, вони позлазили на саме верхів’я кокосів, а товариші стали кидати на них каміння. Тоді мавпи стали оборонятись кокосовими оріхами, які вони зривали і кидали на землю. Нам, звичайно, цього тільки і треба було. Ми, поспішаючись, збирали оріхи і знову кидали каміння. Через деякий час ми вже вертались на слонах з повними мішками оріхів. Мій приятель - торговець - купив у мене всі оріхи.

- Роби так і далі,- сказав він,- через деякий час у тебе збереться стільки грошей, що ти зможеш вернутись у свій Багдад.

Я подякував йому за пораду, завзято взявся за діло і зібрав чимало грошей.

Коли корабель наш, наповнений оріхами, рушив в дорогу, я теж поїхав, побував на багатьох островах і поїхав ловити перли. І тут мені пощастило: мій наймит-водолаз наловив мені багато дорогоцінних перлових раковин.

Нарешті розбагатівши, я вернувся додому і, роздавши убогим десяту частину свого багатства, знову став жити спокійно і щасливо.

Ось, мої друзі, історія моєї п’ятої подорожі. Коли ще вам не обридло, то приходьте завтра слухати далі».

Попрощавшись, господар дав Гіндбаду сто цехінів, а на другий день, після сніданку, знову почав своє оповідання.

 

ШОСТА ПОДОРОЖ СІНДБАДА

 

 

«- Коли я подумаю про те, як я міг зважитись після стількох лихих пригод знову поїхати подорожувати, то і сам я починаю не розуміти. Скільки разів я зарікався більше не вірити зрадливим хвилям, скільки разів пекло́ мою душу каяття! Але якась таємна сила вабила мене в далекі країни. Так було і цього разу. Як не благали, як не вмовляли мене кревні і друзі, я сів-таки і поїхав. Як і раніше, я спочатку побував у багатьох землях Персії та Індії, а потім сів на корабель, що йшов у далеку довгу дорогу.

Ми довго плавали, але, нарешті, збились з дороги і не знали навіть, де ми в цей час носимось по бурхливих хвилях. Але це було ще не лихо. Справжнє лихо сталось тоді, коли капітан зрозумів наше становище; він зірвав з себе чалму, рвав на собі волосся і став взагалі як божевільний. А коли ми спитали його, в чім річ, він нарешті закричав:

- Все скінчено! Ми гинемо! Не пройде і чверть години, як наш корабель обернеться в тріски: його захопила невблаганна течія і з кожною хвилиною наближає його до кінця.

Наче божевільні, ми кинулись знімати вітрила, але було вже пізно. Корабель несло до страшного місця, і через декілька хвилин він ударився і розбився об гранітну скелю. На щастя, сідав він поволі, і ми встигли не тільки самі вибратись на берег, але й спасти харчі і найцінніший крам.

Весь берег був накритий уламками розбитих кораблів і купами людських кісток, які голосно пророкували нам гірку долю. Скрізь валялись пакунки з дорогоцінними речами, та й сама гора була з кришталю, рубінів і іншого, не менш коштовного каміння. З цієї гори, як виявилося, витікало в море щось подібне до гірської смоли, яка зараз же з’їдалась рибами і виходила з них через деякий час янтарем. Хвилі викидали на берег цей янтар, і його було сила. Але непотрібні нам уже були скарби. Справді, вибратись з цього острова не було, здавалось, ніякої можливості. Круті й високі скелі оточували берег, а шалена морська течія не давала змоги одбитись від берега. Нам лишалось скоритись і спокійно ждати голодної смерті.

Справді, тих харчів, які ми захопили з корабля і які поділили між собою, через декілька день не стало, і товариші почали умирати один за другим. Я їв потрошку, і тому в той час, як другі вже лежали мертвими, я ще дихав і ждав голодної смерті. Бачачи, що через день-два мені нічого буде їсти, я завчасу викопав собі могилу.

Треба вам сказати, мої друзі, що в цьому проклятому місці була дивна річ, на яку я звернув увагу з самого початку. Скрізь, мої дорогі, на Божому світі річки витікають із своїх джерел і несуться в море. Тут же була досить широка річка, яка виходила із джерел над самим морем, текла кудись угору і зникала в темній печері. В моїй голові промайнула думка: чи не можна втекти від смерті через цю печеру? Річка, що текла під землею, мусила ж де-небудь вийти на світ. А що, коли б зробити плоти, сісти і віддатись на волю течії? Річка або винесе на люде, або сховає в своїх загадкових хвилях. У всякім разі, гірше не буде. І ось я настягав брусків, збив їх гвіздками, зв’язав міцненько, і плот вийшов неабиякий. Одібравши найкоштовніші рубіни, ізумруди, янтар, взявши два весла, зроблені мною, я спустив плота, скочив на нього і поплив. Мене швидко понесло вперед. Тихий відблиск сонця, що заглядав у печеру, швидко злився з мороком. Декілька день я плив у непроглядній пітьмі, щохвилини ждучи смерті. Місцями так низько висіло каміння над моєю головою, що я декілька разів ударився об його і мусив їхати згорбившись, а то й лежачи. Харчів уже не ставало. Від страшенної втоми мені хотілось спати, я ліг і впав у якесь забуття. Чи довго я пролежав у ньому, чи ні - не знаю, але коли я прокинувся, то від здивування не хотів вірити власним очам. Замість непроглядної ночі надо мною блищав ясний, сонячний день, а навкруги розстилалась розкішна зелена долина. Плот мій був прив’язаний до берега, а мене з усіх боків оточували якісь чорні люде. Хоча я цілком