Читати книгу - "На кожум'яках, Нечуй-Левицький"

то ска­же завт­ра отець Па­хо­мiй!

Меронія (з дру­го­го бо­ку, спе­ре­ду сце­ни). Ой, що ж то завт­ра ска­же отець Мо­дес­тiй!

В та­нець вис­ту­па­ють де­кот­рi міщанки. Гострохвостий в од­нiй со­роч­цi са­дить го­па­ка.

Завiса па­дає.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Свiтлиця Ряб­ко­ва.

Сидір Свиридович си­дить ко­ло сто­ла й по­зi­хає, хрес­тя­чи за кож­ним ра­зом ро­та.

Вечiр.

ВИХIД 1

Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна.

Сидір Свиридович (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Ой гос­по­ди, по­ми­луй ме­не, грiш­но­го ра­ба сво­го! (Знов по­зi­хає й хрес­тить ро­та.) Пху, чо­го це я так по­зi­хаю?

Євдокія Корніївна (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Оце! Ти по­зi­хаєш, а я за то­бою!

Сидір Свиридович (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Пху на те­бе, са­та­но! По­зiх­нув так, що тро­хи не роз­дер­ся.

Євдокія Корніївна (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Пху! Не по­зi­хай-бо, бо й я рот со­бi роз­де­ру.

Сидір Свиридович. Оце, не по­зi­хай та не по­зi­хай, бо й во­на по­зi­хає!

Євдокія Корніївна. То за­ту­ляв би ро­та, а то так не­гар­но ди­ви­тись… що й…

Сидір Свиридович. Ати ду­маєш, що ме­нi гар­но ди­ви­тись, як ти роз­зя­виш свою вер­шу?

Євдокія Корніївна. От i вер­шу… З ко­то­ро­го це ча­су ста­ла вер­ша з мо­го ро­та?

Сидір Свиридович. Та хi­ба ж вже й не час! Що то тi жiн­ки за муд­рий на­род! До смер­тi зби­ра­ла б гу­би на обо­роч­ку.

Євдокія Корніївна. Пху! Пху! Аж тре­ба одп­лю­ну­тись, та­ке вер­зеш. Чи не ве­ре­дуєш ти оце знов?

Сидір Свиридович. Не­чис­та йо­го ма­ти знає, мо­же, й ве­ре­дую. Здається, хо­четься чи чаю, чи го­рiл­ки.

Євдокія Корніївна. Про ме­не, пий чай, тiльки не пий го­рiл­ки, бо Євфро­син­ка бу­де сер­ди­тись, як по­ба­чить.

Сидір Свиридович. Ой, не пи­ти ме­нi хо­четься; здається - їсти, та не знаю, чи со­лод­ко­го, чи кис­ло­го; чи хви­гiв, чи со­ло­них огiр­кiв? Як то­бi здається?

Євдокія Корніївна. А як же ме­нi про те зна­ти? Хi­ба в ме­не твiй рот?

Сидір Свиридович. Що б ти те­пер їла, чи со­лод­ке, чи кис­ле? Чи хви­ги, чи со­ло­нi огiр­ки?

Євдокія Корніївна. Я б їла хви­ги.

Сидір Свиридович. Чортз­на-чо­го їй хо­четься. Хви­гiв схо­тi­лось, на­че ма­лiй ди­ти­нi.

Євдокія Корніївна. Чи то ж ме­нi? Та то ж то­бi!

ВИХIД 2

Ті самі й Башмачниця.

Башмачниця (вбi­гає з ко­ши­ком). Доб­ри­ве­чiр вам, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу, i вам, Євдо­кiє Кор­нiївно! Як же вам мож­на не бу­ти на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни!

Сидір Свиридович. Як же пi­ти, ко­ли Євфро­си­на шап­ку схо­ва­ла! Як­би пак уве­че­рi, то мож­на б i без шап­ки, а то вдень.

Євдокія Корніївна. Сха­ме­нись, ста­рий! Що ти вер­зеш? Не пiш­ли, бо чо­гось пос­лаб­ли усi.

Сидір Свиридович. Еге! Чо­гось справ­дi у нас ро­ти пос­лаб­ли: й са­мi не роз­бе­руть, чо­го хо­тять. (По­зi­хає.) Ой, це несп­рос­та щось.

Башмачниця. Ма­буть, нас­ла­но. Бу­ло й ме­нi та­ке то­рiк пiс­ля iме­нин Гор­пи­ни Кор­нiївни. Цi­лий день так по­зi­ха­ла, що му­си­ла кли­ка­ти шеп­ту­ху.

Євдокія Корніївна. Сi­дай­те ж та роз­ка­жiть, як там бу­ло в сест­ри? Що їли, що пи­ли, хто був, хто що ро­бив?

Башмачниця. Бу­ли на обi­дi пи­ро­ги, бу­ла лок­ши­на з гус­кою, пе­че­на кур­ка, пе­че­не по­ро­ся, шу­ли­ки, ще й ка­те­рин­ка на за­кус­ку. Так на­гу­ля­лись, так на­тан­цю­ва­лись! Але не ся­ду, бо за­бiг­ла до вас по до­ро­зi. Там був i Гост­рох­вос­тий: та­ки доб­ре вит­ру­сив ки­ше­нi на го­рiл­ку та на му­зи­ки. Чи ви знаєте, що Олен­ка вже зас­ва­та­на за Гост­рох­вос­то­го?

Євдокія Корніївна. Чи вже ж? За Гост­рох­вос­то­го?

Сидір Свиридович. Брех­ня!

Башмачниця. Ви­ба­чай­те-бо, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу: хто бре­ше, то­му лег­ше. Про­пи­ли ми на­вi­ки Олен­ку! Гост­рох­вос­тий най­няв ка­те­рин­ку та аж сiр­ту­ка й жи­лет­ку ски­нув, так ви­би­вав тро­па­ка. Ой бо­же мiй, як ко­лi­на й лит­ки бо­лять, на­че хто ло­ма­кою по­бив! Про­щай­те, сер­це! (Цi­лується з ха­зяй­кою.) Та нi­ко­му, та нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жiть, бо та­кий при­каз. Я оце тiльки вам i ка­жу. (Ви­хо­дить i на по­ро­зi збi­гається з буб­лей­ни­цею.) Ой ли­шенько! Оце тро­хи з нiг не зва­ли­ла! (Ви­хо­дить.)

ВИ­ХIД 3

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i бублейниця.

Бублейниця. Бий те­бе си­ла бо­жа! Тро­хи ме­нi но­са не роз­би­ла своєю мор­дою. Доб­ри­ве­чiр вам, ку­мо! (Цi­лується.) Чи жи­вi, чи здо­ро­вi? А вас не бу­ло на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни, а ми пи­ли сва­тан­ня! Чи ви знаєте, що Олен­ка зас­ва­та­на за Гост­рох­вос­то­го, тiльки нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жiть, бо та­кий при­каз, щоб нiх­то не знав. Про­щай­те! Так за­гу­ля­лась, так за­гу­ля­лась, аж очi­пок з го­ло­ви зла­зить. (Поп­рав­ляє очi­пок i ви­хо­дить. На по­ро­зi збi­гається з Меронiєю.) Ой! Оце! Аж за­би­лась об вас!

ВИХIД 4

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Меронія.

Меронія. Оце! Аж тiм'ям об две­рi вда­ри­лась. (Вхо­дить.) Гос­по­ди, Iсу­се Хрис­те, си­не бо­жий, по­ми­луй нас!

Сидір Свиридович (ба­сом). А-мi-нь.

Меронія. Доб­ри­ве­чiр вам! Як вас гос­подь ми­лує?

Євдокія Корніївна. Ва­ши­ми мо­лит­ва­ми ще во­ру­ши­мось до кот­ро­го ча­су. Сi­дай­те, про­шу вас!

Меронія. Спа­си­бi вам, нi­ко­ли. Да­ле­ко ди­ба­ти до­до­му. Ко­ли б ви, Євдо­кiє Кор­нiївно, зна­ли, як я сьогод­ня наг­рi­ши­ла у Гор­пи­ни Кор­нiївни; так наг­рi­ши­ла, що на­си­лу не­су свої прег­рi­шен­ня на Печерське.

Сидір Свиридович. То вкиньте ту в'язку грi­хiв у ка­на­ву, не­хай там по­то­не у безд­нi. Чи вар­то ж нес­ти та­ку не­чисть аж на Пе­черське!

Меронія. Як­би ж пак мож­на бу­ло… Так нас прий­ма­ла Гор­пи­на Кор­нiївна, так час­ту­ва­ла, так прип­ро­шу­ва­ла, що я од­ма­га­лась, од­ма­га­лась та й… (Ма­ха ру­ка­ми.)

Сидір Свиридович. Та й наг­рi­ши­ли пов­не си­то й ре­ше­то.

Меронія. Та ще й як прий­ма­ла нас! Бо Олен­ку зас­ва­та­ли. Гост­рох­вос­тий зас­ва­тав­ся. Гар­но­го зя­тя ма­ти­ме Гор­пи­на Кор­нiївна! (За­то­чується.) Про­щай­те! Зос­та­вай­тесь со­бi до­ма. (Ви­хо­дить i не пот­рап­ляє в две­рi та в вiк­но, пi­дiй­ма но­гу.) Оце як ви­со­ко по­ро­би­ли по­ро­ги! (Зна­хо­дить две­рi й ви­хо­дить.)

ВИХIД 5

Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна.

Сидір Свиридович (вда­рив­ши об по­ли ру­ка­ми). От то­бi й же­них! Ко­ли не бре­шуть оцi со­ро­ки.

Євдокія Корніївна (вда­рив­ши об по­ли ру­ка­ми). От то­бi й Гост­рох­вос­тий! Та, ма­буть, i не бре­шуть, бо аж втрьох од­но го­во­ри­ли.

Сидір Свиридович. Ав­жеж утрьох труд­но бре­ха­ти, не те що од­но­му. От то­бi вте­ря­ли ро­зум­но­го чо­ло­вi­ка! Де ж те­пер дос­та­неш та­ко­го ро­зум­но­го зя­тя?

Євдокія Корніївна (з пла­чем, взяв­шись за го­ло­ву). Ой бiд­на моя го­лi­вонька! Що ж то ста­неться з на­шою Євфро­син­кою? Де ж те­пер у свi­тi знай­ти та­ко­го же­ни­ха для на­шої Євфро­си­ни?

Сидір Свиридович ха­пається за го­ло­ву. Обоє бi­га­ють по ха­тi.

ВИХIД 6

Сидір Свиридович, Євдокія Корніївна i Євфросина.

Євфросина (ви­хо­дить з кiм­на­ти). Що це з ва­ми ста­ло­ся? Чо­го це ви так бiд­каєтесь?

Сидір Свиридович. Де ж пак не бiд­ка­тись?

Євдокія Корніївна. Де ж пак не бiд­ка­тись! Ко­ли б ти зна­ла…