Читати книгу - "На кожум'яках, Нечуй-Левицький"

та не хо­чу ка­за­ти… Ка­жи вже ти! (До Си­до­ра Сви­ри­до­ви­ча.)

Сидір Свиридович. Ка­жи вже ти, бо в ме­не язик став, як ко­ло­да: нi­як не по­вер­неться.

Євфросина. Ка­жiть-бо, не муч­те ме­не! Яке там не­щас­тя ста­ло­ся? Пев­но, щось та­ке, що доб­ро­го сло­ва не вар­то.

Сидір Свиридович. Де ж там не вар­то, ко­ли вар­то. Ой бо­же мiй!

Євдокія Корніївна. Тут за­бi­га­ли до нас аж три ку­ми Гор­пи­ни Кор­нiївни та ка­за­ли, що на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни був Гост­рох­вос­тий…

Євфросина. Був Гост­рох­вос­тий! А як вiн смiв там бу­ти, не спи­тав­шись ме­не? Пот­ри­вай же, мосьє Гост­рох­вос­тий! Я ж то­бi ви­ва­рю во­ду!

Сидір Свиридович. Еге, ви­ва­риш во­ду, ко­ли вiн уже пос­ва­тав Олен­ку.

Євфросина. Олен­ку? Пос­ва­тав Гост­рох­вос­тий? Ха! Ха! Ха! Оцьому ди­ву я нi­ко­ли не пой­му вi­ри! Ха! Ха! Ха! Ха!

Сидір Свиридович. Доб­ре ха-ха-ха, ко­ли вже й мо­го­рич пи­ли, а мо­же, вже й за­ру­чи­ни бу­ли. Тут аж три со­ро­ки при­лi­та­ли та бре­ха­ли… тро­хи не по­би­лись отам, на по­ро­зi.

Євфросина. Ко­ли б сю­ди при­ле­тi­ло сто со­рок i сто во­рон з ни­ми, то я б не пой­ня­ла їм вi­ри. Гост­рох­вос­тий i Олен­ка! Гост­рох­вос­тий пос­ва­тав Олен­ку! Ха! Ха! Ха! (Iсте­рич­но ре­го­четься.)

Сидір Свиридович. Ха! Ха! Ха! А справ­дi, тро­хи смiш­но!

Євдокія Корніївна. Євфро­син­ко! Як ти страш­но смiєшся! Бо­же мiй! Пе­рес­тань! Не смiй­ся! А ти, ста­рий, чо­го ска­лиш зу­би? На кут­нi зас­мiєшся! Не смiй­ся!

Сидір Свиридович. Не смiй­ся, ко­ли смiш­но. Ха-ха-ха! (Смiється.)

Євфросина. Ха-ха-ха! От би пос­лу­ха­ти, як Гост­рох­вос­тий го­во­рив там з Олен­кою! I об чiм вiн го­во­рив з нею? А во­на, ма­буть, тiльки очи­ма клi­па­ла, слу­ха­ючи йо­го. Ха-ха-ха! Неп­рав­да то­му, неп­рав­да! (Па­дає на ка­на­пу й за­ду­мується.) А що як прав­да! Олен­ка гар­на… А що як прав­да! Не дур­но вiн то­дi так пог­ля­дав на Олен­ку, так чiп­ляв­ся до неї. Вже вiн не дур­но заб­рiв до тiт­ки в гос­тi. Пос­тiй же, мосьє Гост­рох­вос­тий! По­па­ду я те­бе на свої зу­би!

Сидір Свиридович. Не жу­ри­ся, сер­це Євфро­си­но! Хоч Гост­рох­вос­тий i гар­ний, i ро­зум­ний, кат йо­го не взяв, але не тiльки свi­ту, що в вiк­нi.

Євфросина. Ой бо­же мiй, ще й до­пi­ка­ють.

Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович. Оце, бо­же мiй!

Євфросина (встає й хо­дить по ха­тi). Ой, не до­пi­кай­те ме­нi, дай­те ме­нi спо­кiй, йдiть со­бi до кiм­на­ти.

Євдокія Корніївна ви­хо­дить у пе­кар­ню,

Сидір Свиридович ви­хо­дить до кiм­на­ти.

ВИХIД 7

Євфросина са­ма. Хо­дить по кiм­на­тi й ду­має.

Євфросина. Чи вже оце Олен­ка при­ча­ру­ва­ла йо­го своїми чор­ни­ми очи­ма? Вже не ро­зу­мом, не язи­ком во­на при­во­ро­жи­ла йо­го… Чи вже ж у неї очi тем­нi­шi, бро­ви чор­нi­шi, ли­це бi­лi­ше, нiж у ме­не? (Ди­виться в дзер­ка­ло.) Олен­ка гар­на, нiг­де прав­ди дi­ти: бро­ви, як ок­са­мит, як шов­ко­вi шну­роч­ки, очi блис­ку­чi… Ой сер­це моє, сер­це моє! На­що ж вiн при­во­ро­жив моє сер­це своїми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, ти­ми ка­ри­ми очи­ма, ти­ми ро­зум­ни­ми со­лод­ки­ми сло­ва­ми… (Па­дає на ка­на­пу й пла­че. Схоп­люється з ка­на­пи.)

Покинув ме­не для прос­тої мi­щан­ки, для пе­ре­куп­ки, для доч­ки Гор­пи­ни Ска­ви­чи­хи. Пос­тiй же ти, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Не по­да­рую то­бi цього! Вмру - не по­да­рую! (Бi­гає по ха­тi.) Я то­бi од­дя­чу, не те­пер, то в чет­вер. Я то­бi до­ка­жу, хто я i що я! Я то­бi до­ка­жу, що я - Євфро­си­на Ряб­ко­ва, а не якась Олен­ка Ска­ви­чiв­на. (Бi­гає по ха­тi.)

ВИХIД 8

Євфросина i Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (виг­ля­дає з пе­кар­нi). Євфро­си­но! Євфро­син­ко! Гост­рох­вос­тий йде! Їй-бо­гу, йде! Хим­ка прий­шла з льоху та й ба­чи­ла, що вiн ввiй­шов у на­шу хвiрт­ку. (Ви­хо­дить.)

ВИХIД 9

Євфросина са­ма.

Євфросина. Iде! (Три­вож­но.) Що ж ме­нi ро­би­ти, як iз ним го­во­ри­ти! Чи сто­ячи, чи си­дя­чи, чи ле­жа­чи? Ага!! Прий­му я йо­го ле­жа­чи, як прий­ня­ла ко­лись на­ша ма­дам у пан­сiй­онi сво­го ву­са­то­го ко­пи­та­на. Я, на моє щас­тя, все чис­то ба­чи­ла у дi­роч­ку. Вiн прий­шов, а во­на вхо­пи­ла книж­ку, ляг­ла со­бi на ди­ва­нi та й чи­тає, та й чи­тає, i не ди­виться на йо­го. Пот­ри­вай же, мосьє Гост­рох­вос­тий! Ви­ва­рю я то­бi во­ду. (Ха­пає книж­ку й ля­гає на ди­ва­нi.)

ВИ­ХIД 10

Євфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Доб­ри­ве­чiр, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

Євфросина мов­чить i чи­тає.

Гострохвостий. Доб­ри­ве­чiр вам! Ни­зенько кла­ня­юсь вам, Євфро­си­но Си­до­ров­но, аж до си­рої зем­лi! Що це ви чи­таєте? Пев­но, щось ду­же, ду­же цi­ка­ве, ко­ли й не мо­же­те одiр­ва­тись. (Сi­дає ко­ло Євфро­си­ни й заг­ля­дає у книж­ку.) Єрус­лан Ла­за­ре­вич! Ма­буть, ду­же вче­на, ду­же ро­зум­на книж­ка, ко­ли ви не мо­же­те одiр­ва­тись! (Заг­ля­дає в книж­ку.) Ду­же вче­на, ду­же ла­са рiч! (Встає й хо­дить по ха­тi.) Як же ва­ше здо­ров'я, ва­ше дра­го­цiн­не здо­ров'я, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

Євфросина мов­чить i пе­ре­гор­тує лист­ки.

Гострохвостий. (знов сi­дає й заг­ля­дає в книж­ку).

"Прекрасный Ерус­лан Ла­за­ре­вич"… Ду­же вче­на рiч. (Встає й заг­ля­дає в кiм­на­ту, в пе­кар­ню й каш­ляє. Ти­хо.) Е! Щось тут та є! Чи­тає та чи­тає, й сло­ва не про­мо­вить до ме­не! Чи не знає во­на, що я оце гу­ляв у Гор­пи­ни та й ду­рив ста­ру вiдьму, нi­би я хо­чу сва­та­ти Олен­ку? Але хто ж оце при­нiс сю­ди звiст­ку? Не са­ма ж Гор­пи­на або со­ро­ка на хвос­тi! (го­лос­но.) Євфро­си­но Си­до­ров­но! Чи не сер­ди­тесь ви чо­го на ме­не? Чи не оби­див я вас чим, був­ши у вас в гос­тях?

Євфросина схоп­люється й хо­дить по ха­тi.

Гострохвостий встає, па­дає на ка­на­пу й за­ту­ляє очi ру­ка­ми.

Євфросина. Хим­ко! Хим­ко! Йди сю­ди та на­ку­ри в ха­тi па­хо­ща­ми, бо так i тхне на всю ха­ту гни­ли­ми кис­ли­ця­ми, не­на­че тiт­ка Гор­пи­на тiльки що вий­шла з ха­ти. Пхе! Пхе!

Гострохвостий. (встає й хо­дить слiд­ком за Євфро­си­ною). Вам щось на­го­во­ри­ли на ме­не, прос­то та­ки наб­ре­ха­ли на ме­не. Прав­да, Євфро­си­но Си­до­ров­но? Кля­ну­ся вам, бо­жу­ся; не вiр­те то­му: все те брех­ня.

Євфросина. Ра­да б не вi­ри­ти, та тре­ба вi­ри­ти.

Гострохвостий. Ви за­го­во­ри­ли до ме­не! Який я щас­ли­вий, що по­чув ваш срiб­ний го­ло­со­чок, Євфро­си­но Си­до­ров­но! За од­но лас­ка­ве сло­во дя­кую вам. (Кла­няється.)

Євфросина. Не дя­куй­те, бо не­ма за вi­що. Ме­нi не ду­же пот­рiб­но ва­шої дя­ки. Обiй­де­мось.

Гострохвостий. Ой Євфро­си­но Си­до­ров­но! Я б од­дав по­ло­ви­ну сво­го вi­ку, щоб тiльки зна­ти, за що ви ка­раєте ме­не так тяж­ко! (Сi­дає на стiльцi й за­ту­ляє очi до­ло­ня­ми.)

Євфросина. Отак. Вип­лач­тесь на пох­мiл­ля. В Олен­ки пи­ли, а до ме­не прий­шли пох­ме­ля­тись.

Гострохвостий. Хто вам наб­ре­хав, що я пив у Гор­пи­ни Кор­нiївни?

Євфросина. Ме­нi нiх­то не бре­хав, ми з та­кiвських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю ха­ту; зов­сiм так, як од моєї тiт­ки Гор­пи­ни. (Одма­хується