Читати книгу - "Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст"

його дружину не поховають належним чином, вона звернеться до громадськості, влаштує скандал, який серйозно зашкодить репутації клініки.

Розгорілася запальна, гнівна дискусія. За кілька годин Гелен отримала повідомлення: Пінона поховають у цілому вигляді, разом з головою.

Гелен була вкрай обурена, ридала, та згодом таки опанувала себе, поклала голову в кошик для паперу й пішла в інший зал моргу, де лежало його тіло. У своєму збудженому стані вона забула прихопити з собою робочі інструменти, а користуватися лікарняними не захотіла, щоб ні на мить не випускати голову Пінона з поля зору. Тому вийняла зі своєї сумочки звичайну голку й котушку міцних, так званих «суворих ниток»: у листі написала «a bear cotton thread»; протягнула нитку у вушко голки й, насилу вгамувавши свій гнів, узялася до роботи.

Гелен приклала голови Пінона й Марії до шиї і почала пришивати до тіла.

Робота зайняла майже півгодини. Поволі — шиття давалося нелегко — вона пришила голову за допомогою церувальної зігнутої гачком голки.

Результатом була задоволена. Зиґзаґоподібний шов мав доволі дивний вигляд, але голова трималася міцно. Обмотавши шию бинтом, вона надійно приховала слід від шиття.

Пінон лежав на столі такий, як і колись.

У дверях моргу час від часу з’являвся хтось із лікарняного персоналу. Одні хотіли щось обговорити, інші намагалися закликати до її здорового глузду, але вона затято мовчала, не відриваючись від роботи.

Зрештою, всі зрозуміли, що Гелен налаштована дуже серйозно.

Закінчивши, вона підкотила стіл-возик й перетягнула на нього тіло Пінона. Потім сиділа й стерегла його всю ніч. Уранці, як і умовлено, відбувся похорон, тихий похорон. Присутня була лише вона. Так вона захотіла.

Після короткої поминальної молитви пастора на честь Паскаля й Марії Гелен сама заспівала дві пісні, які вони завжди виконували на виставах, він — голосом, Марія — німими губами. Вона проспівала пісні без акомпанементу: «Господь з тобою» і «Happy Birthday».

Вона нічого не пише про власні мотиви чи почуття, не пише, навіщо вчинила саме так. Зате детально описує технічні моменти: від нитки, якою шила, до подробиць поховальної церемонії. Про мотиви — ані слова.

Я пояснюю це собі тим, що вона зробила вибір.

Таємний похорон.

Через тиждень її звільнили з клініки. Для Гелен це не стало несподіванкою.

V. Пісня про скинутого ниць янгола

Що побачив хлопчик у цих двох дівчатках, що він побачив? Що в них так налякало його, від чого він змушений був їх убити?

У психіатричній лікарні він писав на маленьких клаптиках паперу дивні записки: спочатку писав, потім бруднив їх екскрементами і розкидав по підлозі.

Їх збирали. Реєстрували й аналізували. Але відповіді вони не давали. «Скинутий янгол» — було там написано. «Усе ж таки я ще певною мірою людина» — було там написано.

Певною мірою.

К. відвідав хлопчика за вісім місяців до його смерті. Зазвичай хлопчик лежав на ліжку, накрившись із головою, або сидів, обмотавшись простирадлом. Скидав простирадло лише тоді, як їв морозиво.

Та цього разу все було інакше.

Він лежав на ліжку в самих трусах, відкинувши набік простирадло, і дивився у стелю. Кісточки пальців на одній руці кровили, на підлозі валявся розірваний целофановий пакет з крамниці «Консум». Хлопчик намагався задушити себе, але не зумів. Йому не вистачило духу достатньо довго витримати зав’язаний пакет на голові, хоч і боровся, мов звір, розбив кулак об стіну, здер шкіру з кісточок пальців. Не витримав і зірвав пакет.

Зірвавши пакет, завив. Миттю збігся персонал. Він лишень сказав, що хоче бачити К. І тоді вони зателефонували К.

Де він роздобув пакет, запитав К. Звідки в нього такі наміри, запитали в К. Але К. не мав відповіді.

Звісно, мене це прикро вразило. Несподівана відповідальність, можна сказати. Мабуть, людина потребує більше прикрих вражень.

К. випровадив з палати сторонніх, а тоді запитав хлопчика, про що той хотів з ним поговорити. Але, найшвидше, хлопчик взагалі ні про що не хотів розмовляти, лише попросив К. потримати його за руку. Тож К. просидів біля нього всю ніч. Хлопчик дуже боявся і не хотів його відпускати.

Отож К. сидів на ліжку, а хлопчик поклав голову йому на коліна, і К. гладив його по чуприні, доки той заснув. Хлопчик сказав лише одну фразу: «Хіба справедливо, що це саме я?»

Зрештою, К. пам’ятав той вираз не дослівно. Хлопчик, цілком можливо, сказав: «Хіба справедливо, що саме я став обраним?»

Ніби хтось змусив його вбити двох маленьких дітей. Хтозна, може, він важче хворий, ніж здається.

Останніми роками щось у ставленні К. до хлопчика було таким, що не піддавалося розумінню.

Насамперед ота невимовна ненависть. А потім... так, хлопчик немовби став його дитиною, немовби він його направду полюбив.

К. розповідав, що просидів з ним усю ніч, просидів на ліжку з головою хлопчика на колінах. Простирадло вже стало зайвим. Він сидів і гладив його по волоссі, обережно, ніби рука — кінчик пташиного пера. Коли настала північ, дихання хлопчика сповільнилося, вирівнялося, врешті він заснув. Кімната поринула в темряву, світло паркових ліхтарів падало на стелю, але хлопчик спокійно спав, світле волосся розметалося по подушці, а губи розтулилися в ледь помітній, майже дитячій усмішці.

Прокинувшись, він сказав, що йому снилася кішка.

Все це дуже дивно. Та іноді мені здається, що К. любив хлопчика сильніше, ніж власну доньку.

Хлопчик спав до п’ятої ранку.

Надворі дощило. У лікарняному парку Уллерокера ні душі. К. мав власні ключі від корпусу. Він відчинив двері, приніс светр, дощовик і ґумаки, а тоді вони подалися на довгу прогулянку під передсвітньою мжичкою.

Вони трималися за руки, не мовлячи ні слова. Хлопчик уперше вийшов надвір чи, радше, вперше наважився вийти. Він ступав обережно, наче по тонкій кризі. Весь час позирав на К., крадькома, але привітно, ніби нарешті таки простив його.

Що ми бачимо, коли дивимося самі на себе? Ці миті такі короткі.

Майже нічого не встигаєш розгледіти.

А потім забуваєш.

Я дивлюся на фотографії Пінона, уважно приглядаюся, ніби сподіваючись, що таємниця ось-ось оприявниться. Він усе життя носив свою дружину так, як шахтарі носять на чолі шахтарські ліхтарики. Але яке світло падало на нас з цього велетенського ліхтаря?

Падало просто на нас.

К. показав мені кілька дивних записок, знайдених у палаті хлопчика, деякі знайшлися вже після його смерті.

Маленькі закодовані послання. Невідомо, чи це його слова, чи він вичитав їх у якійсь книжці. Я принаймні нічого подібного ніде не знайшов. «Хтось мусить бути ланкою між світлом і темрявою». «Лише винуваті заслуговують на виправдання».