Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

— Дихай, мала, дихай!

Я чула, як дедалі повільніше билося серце, як він віддалявся від мене ходою друга, що залишає вас. Я спостерігала за тим, як він помалу йшов — відлуння розчинялося — спостерігала з гострою цікавістю. Потім моя діафрагма легенько сіпнулась — її струснули проти моєї волі. Повітря наповнювало мене, але руйнівник цього не помічав, йому здавалось, що я померла. Він нахилився наді мною і кулаком ударив мене у сонячне сплетіння, не сильно, але твердо.

— Та дихай же, Господи Боже!

Я розплющую очі. Від манежу нічого не лишилося, тільки купа уламків, а в центрі мене пульсує багряна сонячна хвиля.

— Роботу завершено, — каже руйнівник. З внутрішньої кишені куртки він виймає люстерко, витирає його брудним рукавом і радісно, зі сміхом простягає мені. — Поглянь, — каже він, — твої ніздрі тріпочуть, мов крильця.

Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян

Був Великодній ранок. Наближався кінець століття. Тож кюре, заявивши, що літургію варто пристосувати до нових часів, роздавав причастя у вигляді духмяних булочок, які передавали по рядах, достоту на пікніку. Окрушини вкривали одяг і підлогу. У вступі кюре завбачливо зауважив, що прибирати віником крихти після служби — аж ніяк не блюзнірство, так Ісус буде в усьому, навіть у хмаринках пилку і дорожнього пилу, тож навіть найменша порошинка буде гідною освяченого хлібця і будь-яка ділянка землі гідно зможе прийняти згодом наш попіл.

Не в змозі бути похованим, як граф Толстой, під пагорбом-клумбою (таку розкіш можуть дозволити собі лише генії і пси), Ігнатій наполягав на тому, щоб тіло його, коли настане належна мить, поклали до освяченої землі, а не спалили і розвіяли над газоном. І все ж він, як і всі, з’їв свою часточку тіла Христового — складно було уявляти булочку без шинки, сиру і листка салату. Певно, саме з цього сміялися хлопчаки, брудними пальцями відламуючи від Ісуса. Ігнатія обурювало, що тіло Христове має гріховну видовжену форму, що складається воно з хрусткої скоринки та м’якушу, який невдовзі засохне, а отже завтра, позаяк іншу їжу не посвятили, на причасті доведеться хрумтіти сухариками — зазвичай таку потраву кидають курям. Можливо, після свята залишки віддадуть до найближчої пташні — якраз до його ферми, що прилягає до церкви. Бо якщо продовжити логіку кюре, то чим шлунок курки гірший за людський, чому б і курці не причаститися тілом Христовим?!

Ігнатію огидно було спостерігати за тим, як численні пальці рвали тіло Христове, огидно від самої думки, що доведеться ковтати не кругленьку чистеньку проскурку (одну на кожного вірянина), а шматки після йолопів, які хтиво жували. Еге ж, хіть — саме вона проступала посмішками на обличчях чоловіків, коли вони простягали тіло Христове жінкам, саме через неї жінки приймали хліб, червоніючи, а хлопчиська змовницьки і безсоромно перезиралися.

Господи святий, Ти, що у вишніх живеш і на смиренних споглядаєш, і всевидячим оком твоїм на все творіння глядиш, Тобі приклонили ми шию душі і тіла, і Тобі молимося: Святий святих, простягни руку твою невидиму зі святого місця прожиття твого і благослови всіх нас; і якщо ми чимсь згрішили, волею або неволею, як благий і чоловіколюбець Бог прости, даруючи нам земні й надземні твої блага.

Молитва, що постала внаслідок давньої традиції, глибока ритмічна медитація, диво пристосування до всіх мов світу — на думку кюре, вона теж була приречена на зникнення. Тож він, як міг, скоротив-скалічив її, перетворивши на моралізаторську псевдо-теологію, послаблену постійною потребою в «конкретних прикладах», до яких така ласа тутешня громада: порядні містяни, які набудували вілл на старовинних орних землях, селяни, які здичавіли через споживання телешоу двічі на день, діти перших і діти других, пересичені нашвидкуруч зліпленою літургією; вони хихотіли, як і діти раніше, задовго до них — але вже без пошани і страху. Усі ці люди, які, підсміюючись, частувалися тілом Христовим, не мали ні сподівань, ні турбот, про які розводився кюре. Тож він зламав літургії хребта, подрібнивши її на згодливі зауваження, замінивши її на щоденну промову, звідки виключив такі слова, як «прокляття», «обрані» і «служителі», виключив саму думку про провину та особисту заслугу, про покірність вищому ладу; усе це вважалося застарілим і відсилало до давно забутих «святих апостолів і мучеників Петра і Павла, Андрія, Якова й Іоанна, Фоми, Якова і Філіпа, Варфоломія і Матвія, Симона і Юди, Ліна, Анакліта, Климента, Сікста, Корнелія і Кипріяна, Лаврентія, Хрисогона, Івана і Павла, Косми і Даміана й усіх інших святих». Ігнатій був змушений сам із трудом і ледве стриманою люттю вичитувати в молитовнику оригінальний текст.

Коли всі вийшли зі служби, і католики вітали одне одного зі словами «Христос воскрес!» — на православний штиб, ніби підганяючи екуменізм і єднання церкви, — згорьований Ігнатій уявляв, як на Вознесіння куштуватимуть Христа у вигляді круасанів, а на Трійцю — у вигляді пончиків з шоколадом. Ігнатій не привітав нікого і вирішив негайно йти до лісу.

Навпроти церкви, по інший бік шляху, починався ліс, який належав родині Ігнатія вже п’ять поколінь. Просторе дрібнолісся з подекуди високими могутніми деревами — іноді їхнє природне правильне розташування справляло враження алеї біля королівського палацу. Зазвичай такі алеї ведуть не до замків, а до інших шляхів, що виводять на дрібноліс і так далі, до безкінечності, без жодної мети, просто змінюючи однакові краєвиди.

На огорожі, що відділяла дорогу від лісу, стояла табличка: «Приватна власність, заходити суворо заборонено!». Вийшовши зі служби, Ігнатій ні на кого не глянув і заглибився в ліс. Він сумнівався, що хтось дивився в його бік, тож зачинив огорожу, не озираючись, просто простягнувши руку. Людям, що купчилися на ґанку церкви, здалося, що табличка «Приватна власність, заходити суворо заборонено!» висіла в нього на спині.

Перед Ігнатієм постав вибір. Стежка, що спускалась униз, губилась у сутінку. Стежка, що дерлась угору, тягнулася вздовж луки й купалась у світлі. На луці паслися ялівки Ігнатія. Він уявляв, як вони лежали й жували, і розумів, що заради нього вони вже не встануть на ноги, як і віряни вже не підводяться під час меси для піднесення дарів. Раніше ялівки ступали за ним уздовж загорожі. Справді, їх довго не відлучали від матерів, щоби за короткий термін виростити якомога більше м’яса. Їх залишали ссати молоко і рости, а потім вони самі давали молоко, багато молока, переживали чимало зим і літ — і до поважного віку відгукувались на прізвиська. За цей час у череді виникла своя ієрархія: після коротких і жорстоких сутичок найвойовничіша і найметикуватіша ялівка