Читати книгу - "Анатом, Федеріко Андахазі"

колихалися груди. Посеред чола на нитці Фероньєри[17] гойдався смарагд, блиск котрого затьмарювало сяяння зелених очей. Мону Софію зустріли благовістом сотні балабончиків.

II

Матео Колон, стоячи у дальньому кутку зали, таки не міг не зауважити вроди нової гості. Він, набравшись духу, закінчив бесіду з однією схильною до іпохондрії пані, котра знудила його переліком власних недуг.

Мону Софію зустрів гостинний господар, котрий враз повів її у танець з цілунками, кавалер запрошував пані цілунком, й, протанцювавши кілька па, вона змінювала кавалера — і т. д. Певна річ, для спокушання це був найбільш годящий танець. За правилами, якщо пані не цікавилася жодним з кавалерів, компроміс полягав у запрошенні одруженого чоловіка. Якщо ж пані обирала юнака, її прагнення ставали неприхованими. Поза тим, існували правила й для цілунків. Якщо пані лише торкалася губами щоки кавалера, це свідчило, що вона лише має намір потанцювати й трохи розважитися, а от якщо вона вшановувала його прихильним гучним цілунком, це свідчило про більш-менш офіційні наміри, наприклад, шлюбні. Але якщо вона торкалася губами губ кавалера, випливали сластолюбні прагнення панянки: це був зухвалий, пристрасний заклик.

Мона Софія танцювала на східний манір: поставивши руки в боки й вихиляючи стегнами. Усе оточення нетерпляче чекало на мить, коли їй доведеться змінити пару. Через те кожен молодик змагався з іншим за право стояти у першому ряду, виставляючи про людське око — ані крихти не соромлячись — своє об’ємне, щедро оздоблене жадання. Одначе Моні Софії доводилось бачити багатьох молодиків, які зараз вихвалялися мужністю, яка хтозна-де взялася, без оздоб, окрім тих, з якими вони прийшли у цей світ, за інших обставин. Вона оглядала кожного, хто сподівався бути обраним, ішла до одного з них, а потому, коли видавалося, що вже вирішила, раптом розвернувшись на підборах, ішла до іншого, яким теж нехтувала. Не припиняючи рухів у такт мелодії, яку вигравали на лютнях, Мона Софія кружляла й пливла по залі, оточена юрбою залицяльників. Раптом Матео Колон зауважив, як груди Мони, що гойдалися коло краю викоту, ваблять своїми сосками. Мона Софія рішуче підійшла до нього. За інших обставин Матео Колон зніяковів би, але зараз, побачивши, як до нього йде жінка, котру йому не випадало бачити, він був неспроможний подолати відчуття, що у залі, крім неї, більше нікого немає. Утім, він міг розчути, як розмовляє зібрання і як грає лютня, він навіть зауважував юрбу гостей. Він почувався так само, як пацюк під поглядом змії. Він був спроможний побачити щось іще, навіть якби забажав, окрім зелених очей, що блиском своїм затьмарювали смарагд, котрий висів на чолі поміж брів. Мона Софія наблизила свої губи до губ анатома, він відчув у її диханні аромат м’яти та трояндової води — й раптом, немов гарячий вітер, мимохідь відчув у доторкові її губ легкі пестощі язиком. Так, він танцював, ні, він поводився стримано. Він був галантним. Він навіть спромігся приховати, що відтепер й до самої смерті не зможе жити без цих пахощів м’яти та трояндової води, без цього гарячого швидкоплинного вітру, без виру цих зелених очей. Він танцював. І годі було сказати, що він, наче жертва змії, у кров якої невблаганно струменить трунок, щойно підчепив смертельну хворобу. Він танцював.

Завжди, до самісінької смерті, він пам’ятатиме, як танцював, зачарований цими зеленими очима, до останнього дня пам’ятатиме, як про велике церковне свято, як ці очі віддалялися коридорами, садами та галереями і як в одному з дальніх покоїв палацу, де ледве чутно лунали звуки лютні, він цілував її рожеві соски, тверді, наче перлини, й ніжні, як квіткові пелюстки. До самісінької смерті він пригадуватиме, наче чорний, але такий солодкий день, її палкий, як вогонь, голос, її стрімкий язик, що обпалював, наче пекельне полум’я. До останнього дня свого життя він пам’ятатиме, як той, що під час посту відмовляється навіть від нескоромної їжі, аби подовжити невтамований голод, як він знехтував її тілом, натомість, поправивши камзол, мовив:

— Я прагну написати ваш портрет.

І, наче той, що зазнав корабельної аварії, що приймає хмари на обрії за землю, він повірив, що бачить у тих зелених очах з опущеними довгими віями кохання. Але то були лише хмари.

— Я прагну написати ваш портрет, — повторив він, у душі його вирувала пристрасть.

І він вірив, що бачить пристрасть у цих зміїних очах. Мона Софія поцілувала його з нескінченною ніжністю.

— Можете навідати мене, коли забажаєте, — мовила вона і прошепотіла: — Приходьте завтра.

Анатом бачив, як вона поправила сукню, як востаннє вип’яла груди, щоб він поцілував їх, а потому, розвернувшись на підборах, пішла до дверей.

— Приходьте завтра, я чекатиму на вас.

Але це були лише хмари.

III

Наступного дня, рівно о п’ятій вечора, Матео Колон зійшов нагору сімома сходинками, що вели у патіо борделю «Рудий Фавн». Він тягнув у руках похідний мольберт і полотно, затискав під правим ліктем палітру, а до пояса камзола була причеплена вузенька торбинка з фарбами. Йому було важко все це тягти, тож він заледве не накричав на неповоротку управительку закладом.

Коли Матео Колон зазирнув у покої Мони Софії, вона, зодягтись у щось мереживне й прозоре, заплітала коси перед люстром, що стояло на туалетному столику. Анатом, що так і вкляк, тримаючи все своє приладдя, бачив у дзеркалі ті самі очі, у яких вчора світилося кохання. Ось вони зараз, і належать вони лише йому, лише його очам. Раптом він кашлянув, даючи знати про свою присутність.

Навіть не повернувши голови, Мона Софія порухом руки запросила його увійти.

— Я прийшов написати ваш портрет.

Навіть не озирнувшись, Мона Софія заявила:

— Те, що ви робитимете під час візиту, — мені геть байдуже. — І враз додала: — Якщо не знаєте, звична ціна — десять дукатів.

— Хіба ви не пригадуєте мене? — пробурмотів Матео Колон.

— Якби я побачила ваше обличчя… — мовила вона до свого незнаного співрозмовника, обличчя котрого ховалося від неї за згорнутим полотном. Тоді анатом поклав свою ношу додолу. Мона Софія почала роздивлятися його віддзеркалення.

— Сумніваюся, що бачила вас раніше, — мовила вона із ваганням у голосі і повторила: — Десять дукатів.

Матео Колон поклав десять дукатів на нічний столик, розгорнув полотно й нап’яв його на підрамник. Добувши фарби з торбинки на поясі, наладив пензлі й, не промовивши жодного слова, взявся писати портрет, котрий мав би називатися «Закохана жінка».

IV

Щодня, коли механічні постаті на Годинниковій вежі вибивали п’яту, Матео Колон сходив сімома сходинками, що вели у патіо борделю