Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

провела його до темної вітальні.

— Я не відчинятиму вікониць, щоб ви не бачили розгардіяшу.

— Дозвольте зазнайомитися, місис Мак-Нійл. Я Джордж Болдвін, улиця Мейн-Лейн, 88. Моя спеціальність — випадки, такі як ваш. Спробую з'ясувати все коротенько. Вашого чоловіка переїхали, мало не вбили, через злочинну недбайливість службовців Нью-Йоркської Центральної залізниці. Це цілком поважна й законна причина, щоб скласти позов супроти Залізничої компанії. Потім ще маю підстави думати, що молочна фірма «Ексцелсіор» забажає відшкодовання за втрату коня, візка і т. ін.

— На вашу думку і сам Ґес теж може одержати відшкодовання?

— Безумовно.

— Скільки, ви гадаєте, він може дістати?

— Це залежить од того, чи дуже його скалічено, від ставлення суду і, можливо, від спритности адвоката… Гадаю, приблизно, десять тисяч долярів.

— А самі ви не вимагатимете грошей попереду?

— Гонорар адвокатові рідко оплачується раніш, ніж справа доходить до щасливого кінця.

— А ви справді адвокат? Щось надто ви молоді, як на адвоката.

Сірі очі метнули на нього швидким поглядом. Обоє засміялися. Він відчув, як його залила якась невимовно тепла хвиля.

— Еге, я справжнісінький адвокат. Спеціалізувався саме на таких випадках. У вівторок на минулому тижні одержав шістнадцять тисяч долярів на користь клієнта, що його збив з ніг кінь на поворотці. І саме тепер, як і вам, може, відомо, йде аґітація за те, щоб упорядкувати рух на Одинадцятій Авеню. Отож, це дуже слушний час.

— Слухайте, ви завжди говорите так, чи тільки у ділових розмовах?

Він засміявся, відкинувши назад голову.

— Сердешний, старенький Ґес, я завжди казала, що йому щастить.

Із-за переборки долинув тоненький плач немовляти.

— Що це?

— Дитина. Весь час тільки те й знає, що верещить.

— То у вас є діти, місис Мак-Нійл?

Це якось розхолодило його.

— Тільки одне… а ви гадали як?

— Ваш чоловік у шпиталі швидкої допомоги?

— Так. Я думаю, вони пустять вас до нього поговорити про справу. Він жахливо стогне.

— Якби ще можна було дістати кількох свідків…

— Майк Дойні бачив усе… Це полісмен… Він приятель Ґесові.

— Присягаюся, це певне діло… Ми виграємо в суді… Я піду просто до шпиталю.

З другої кімнати знову долинув вибух плачу.

— О, це пискля! — прошепотіла вона, скривившися. — Нам дуже в пригоді стали б гроші, містере Болдвін!

— Ну, я піду! — Він узявся за капелюха. — І, звичайно, зроблю все, що тільки в моїй силі. Чи можна заходити часом до вас повідомляти про те, як посувається справа?

— Будь ласка.

Прощаючися з нею у дверях, він, здавалося, не міг випустити її руки. Вона зашарілася.

— До побачення. Дякую, що завітали, — мовила поважно.

Болдвін задурманений, спотикаючись, спускався сходами. Кров прилила йому до голови. Найвродливіша дівчина, яку я досі бачив. Надворі вже йшов сніг. Холодні пластівні боязко пестили йому гаряче обличчя.

-----

Небо над парком рябіло куцохвостими пухнатими хмарками, немов поле білими курчатами.

— Слухай, Алісо, побіжімо цією стежкою.

— Але, Еллен, тато велів мені йти із школи просто додому.

— Боягузка!

— Але, Еллен, ці жахливі люди, що крадуть дітей…

— Я ж казала тобі не звати мене Еллен.

— Ну, нехай Еляйн, дівчина-лілея з Есталоту.

Еллен була одягнена в нову чорну картату суконьку. Аліса носила окуляри, а ноги її скидалися на шпильки.

— Боягузка!

— Дивись, які страшні люди сидять там на лавці. Ходімо! Еляйн, голубонько, ходімо додому.

— Я не боюсь їх. Я могла б літати, немов той Пітер Пен якби хотіла.

— А чому ж ти не летиш?

— Бо тепер не хочу.

Аліса стала хлипати.

— Ой, Еллен, яка ти погана! Ходімо додому, Еляйн.

— Ні, я хочу погуляти в парку.

Еллен почала сходити вниз східцями. Аліса постояла якусь мить нагорі, розмахуючи одною ногою, тоді другою.

— Боягузка! Боягузка! Боягузка! — гукала їй Еллен.

Аліса побігла плачучи.

— Я скажу твоїй мамі!

Еллен пішла асфальтовою стежкою поміж кущів, високо викидаючи ноги.

Еллен у новій картатій чорній суконьці, що мама купила їй у Герна, бігла асфальтовою стежкою, високо викидаючи ноги. На плечі нової її суконьки, що мама купила у Герна, блищала срібна брошка — будяк, Еляйн із Ляммермуру йшла до шлюбу. Наречена. Тра та-та, та-та-та, там десь у житі грає коза. У чоловіка, що на лавці, пов’язка на оці. Чорна пов’язка, пов’язка чорна. Чорний шотляндець краде дітей. Шотляндець з чорною пов’язкою шиється поміж кущів. Еллен уже не викидає ніг. Еллен страшенно боїться чорного шотляндця, що краде дітей, величезного смердючого чоловіка з чорною пов’язкою на оці. Боїться навіть бігти. Ноги обважніли й чіпляються за асфальт, коли вона намагається наддати ходи. Страшно озирнутися, бо чорний крадій дітей позаду. Коли я дістануся до ліхтаря — побіжу до няньки з дитиною. Коли дістануся до няньки з дитиною — побіжу до великого дерева. Коли дістануся до великого дерева… ой, як я стомилася! Побіжу Центральним Західнім парком і вниз улицею просто додому. Вона боялась повернути. Бігла, аж у боці їй кололо. Бігла доки у роті їй пересохло.

— Чого ти біжиш, Еллі? — спитала Ґлорія Дрейтон, стрибаючи через мотузку.

— Бо так хочу, — задихано мовила Еллен.

-----

Заграва заходу кольору вина плямами проступала на тюлевих завісках і цідилася в блакитний сутінок кімнати. Вони стояли біля столу. Зорясті нарцизи в горщику, ще обгорненому в тонкий папір блимали фосфоричним блиском, розливаючи дух сирої землі, змішаної з гострими пахощами.

— Як гарно, що ви принесли мені квітів, містере Болдвін. Завтра я понесу їх Ґесові до шпиталю.

— Ой не називайте мене так.

— Алеж мені не до вподоби ваше ім’я Джордж.

— Дарма! А мені ваше до вподоби, Неллі.

Він стояв, дивлячися на неї. П’янкі пахощі оповивали його. Руки йому висіли немов порожні рукавички. Її поширені очі видавалися чорними, вуста тяглися до нього з-за квітів. Звівши руки, вона затулила собі обличчя. Він оповив худенькі її плечі.

— Слово чести, Джордже, нам треба бути обачнішими. Ви не повинні так часто приходити сюди. Мені не хотілось би, щоб усі старі брехухи в нашому будинку почали плескати язиками.

— Не турбуйтеся про це… Не варто ні про що турбуватися.

— Останній тиждень я поводжуся немов божевільна… Треба покласти цьому край.

— А хіба ви вважаєте, що я поводжуся розумно? Присягаюся, Неллі, що я ще ніколи не виробляв такого. Не така я людина.

Вона засміялася, показавши рівні зуби.

— Ну, щодо чоловіків, то можна й не говорити!

— Невже на вашу думку, я міг би впадати так за вами, як би не мав якогось надмірного, надзвичайного почуття до вас? Я ще нікого не кохав крім вас, Неллі.

— Так-таки й не кохав?

— Щира правда. Ніколи дотепер не думав я про кохання. Надто багато працював в університеті, щоб мати час на дівчат.

— А тепер хочете надолужити те, що втратили?

— Ой, Неллі,