Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

148
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 75
Перейти на сторінку:
мій хлопчик розмовляв єврейською!

— Але чому? — здивувалась бабуся Седі. — Йому буде чим себе зайняти, до того ж... це дуже красива мова! Можете спитати у Рендалла, він її просто обожнює!

— Хто, Рендалл?!

— Авжеж. Отой тип, за якого ви вийшли...

— Хіба Рендалл знає іврит?!

— Ну це взагалі казна-що! — обурилась Седі. — А ви не знаєте, що він цілий рік жив у Хайфі, як був малим?

— Звісно, знаю.

— І що відвідував школу «Hebrew Reali»?

— Авжеж...

— І ви думаєте, що в тій школі викладали — якою, по-вашому? японською?! Він блискуче склав вступний іспит лише після місяця приватних занять у Нью-Йорку! О, в ті часи мій синок був неймовірно талановитим учнем! Я так ним пишалася!

— Зрозуміло, — кинула мама.

Від цієї розмови її аж трусило, бо їй було добре відомо: в ординарній долі Рендалла Седі звинувачувала саме її. Як такий блискучий хлопак міг одружитися з дівчиною, котра ніколи не залишала західного узбережжя, не навчалась в університеті і не знала жодної іноземної мови (тим часом як Седі легко розмовляла трьома і могла дати собі раду з сімома-вісьмома мовами)? Утім, на щастя, мамі вдалося стриматись, згадавши рефлекси, набуті на семінарах курсу «Релаксація та стосунки між людьми».

— Слухайте, мам, — заявила вона тоном «я контролюю себе й усе довкола», — мені зрозуміло, навіщо у той момент Рендаллові треба було вивчати іврит, та хотіла б вам нагадати, що ви лише гостя у нашому будинку, а це протестантський будинок, англомовний будинок, і коли прийде час Солові вивчати якусь іноземну мову, то лише його батьки, а не бабуся, вирішать, яку саме. Вам зрозуміло?

Вона розвернулася на підборах і зайшла до будинку.

Одного дня спека стала нестерпною, тож бабуся Седі втек­ла з веранди і знову завела нескінченні розмови з мамою. Її другою улюбленою темою, здатною пригнітити хоч кого, була її книжка про Другу світову війну. Седі могла днями топити маму в цифрах, пов’язаних з подіями, що відбувалися задовго до її народження.

— Більше не можу, — якось тремтячим голосом зізналася мама татові, коли вони готувались до сну. — Чому б їй не облишити ці спогади? Навіщо забивати мені голову всім цим антикваріатом?

Тато, як завжди, спробував заспокоїти її, владнати суперечку між двома своїми обожнюваними жінками.

— Тесс, арійці — її професійна тема. Всім відома фінальна стадія нацизму, вона ж знається на його зародках, і її це захоплює. Для нас це щось дуже давнє, та вона сприймає його так, ніби воно сталося тільки вчора. Вона в цьому живе, йдеться ж про її матір! Будь ласка, спробуй це зрозуміти...

— Рендалле, — відказала мама, — я її розумію, але моя кухня — не аудиторія. Мені є чим зайнятися, зокрема здоров’ям НАШОГО СИНА, і я не хочу постійно слухати про двісті п’ятдесят тисяч діток зі Східної Європи, викрадених нацистами у сорокових роках!.. Та про ці жахливі центри... Lebensraum[6] чи як там їх...

— Lebensborn[7], а не Lebensraum...

— Та мала я це у ...!

Мамина лайка потужна — бо її не чути. Після вибуху голосів у сусідній з моєю спальні батьків запала глибока тиша, після чого вони заснули, і я також.

Оскільки мама, вочевидь, була на межі нервового зриву, тато взяв відгул, щоб відвезти мене у Сан-Франциско до чергового лікаря та вкотре скорегувати діагноз. Бабуся Седі поїхала з нами — мама потребувала відпочинку.

Новий лікар сказав, що я на шляху одужання, але шрам, який залишився на моїй скроні, був значно помітніший, ніж видалена родимка, і він висловив сумнів у тому, що коли-небудь цей шрам зникне.

Для мене це був удар.

Така примітна вада на тілі Сола — удар...

Дорогою назад я відстібнув пасок безпеки, ліг на заднє сидіння і заплющив очі.

Любий Господь...

(Я не знав, що сказати, бо дуже на Нього сердився).

Дорогий Президенте Буш: щиро сподіваюся, що в листопаді вас переоберуть.

Дорогий губернаторе Шварценеґґер: благаю, явіться, як на початку першої частини «Термінатора», і вирвіть серце з грудей ескулапа, який це зі мною зробив! Тато подав на нього до суду, та це коштує силу-силенну грошей і займе багато місяців, а то й років. Було б значно простіше, якби ви владнали це у свій спосіб.

Тим часом на передньому сидінні тато й бабуся Седі, певно, вирішивши, що я заснув, завели тиху розмову. І я нашорошив вуха... так я нарешті дізнався, чим саме мій тато допомагав війні в Іраку. Хоч це і було top secret. Дивна річ, та навіть у такому поважному віці, як двадцять вісім років, хлопчикам кортить, щоби мама пишалася ними, і їм неприємно бачити, що вона сприймає їх як «негіш» — нуль на івриті (цього слова мене навчила Седі, воно означає «нуль», тобто менше, ніж ніщо, гірше за слабака, словом, «безхребетний офісний щур»).

— «Талон» — це справжня революція у сучасній тактиці ведення війн, — казав тато.

— Талант? Чий талант? — перепитала бабуся.

— Не талант, а «Талон». Новий солдат-робот.

— Солдат-робот? Так ось чим ти займаєшся, Рендалле?! Конструюєш роботів-вояків?

— Особисто я їх не конструюю. Та наша компанія — одна з небагатьох у Силіконовій долині, що їх обрали для розробки деяких технологій. Головна компанія з виробництва роботів розташована на східному узбережжі, у Массачусетсі. Вона пов’язана з компаніями, які проводять складні дослідження з робототехніки і розкидані по всьому світу: в Шотландії, Швейцарії, Франції... до речі, в Німеччині також!

— Я ж не просила тебе пояснювати ваші схеми, — буркнула Седі. — Краще розкажи мені, що воно таке, оті твої «Талони».

— Треба сказати, — явно зрадівши, заговорив тато, — це справді фантастичні машини. Ніби із «Зоряних воєн». Мають усі ті самі навички, що й люди, але позбавлені людських вад.

— Наприклад, яких?

— Що ж, А: вони не вмирають, тобто не залишають по собі згорьованих вдів і сиріт, яким слід усе життя виплачувати пенсію. Транспортувати тіла з країни в країну не треба, адже зараз люди обурені кількістю жертв серед американців...

— Зрозуміло...

— Далі. Б: вони не мають ні фізіологічних, ні психологічних потреб, що значно знижує витрати. Немає необхідності їх годувати, поїти, забезпечувати їм секс і посттравматичну терапію. В: це могутні солдати — швидкі, точні, безжальні. Вони оснащені камерами, тож ми бачимо те, що й вони. Таким чином, ними можна керувати на відстані, наказувати цілитись і стріляти. Г: у них немає військових жетонів, немає наречених, які

1 ... 12 13 14 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"