Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

що трапилося щось серйозніше, якось не хотілося вірити.

— Вона сьогодні не може.

Саме сьогодні, коли примара знайомства мала стати нарешті дійсністю.

— Вона поїхала на село.

— Я знаю. Ходімо, — сказав я і хотів було взяти Андрія за лікоть, аби ми нарешті ввійшли досередини, де біля квиткової каси вилаштувалася черга.

— В неї захворіла бабця, — виправдовувався Андрій.

Ми пішли в кіно без Андрієвої дівчини. Дивлячись фільм, я хутко забув про неї.

— Ти не сердишся? — запитав Андрій, коли ми опинилися під склепінням поцяткованого зірками неба.

— Чудовий фільм, — запевнив я.

— Я маю на увазі, через неї.

— З чого б то?

— Вона невдовзі має приїхати. Тоді я вас вже точно познайомлю. Обіцяю!

Чи то вловивши мій сумнів, чи просто у щирому пориві Андрій запитав:

— Підеш до мене за дружбу?

— Про що мова!

Андрія моя відповідь неабияк збадьорила, і решту шляху ми базікали лише про переглянуту кінострічку.

— Я вже бачив це, — сказав Андрій.

— Я ні, — мовив я.

— Вдруге не так цікаво.

— Мені було цікаво.

— Першого разу мені також було цікаво.

В школі, десь у середніх класах, був період, коли на той самий фільм я ходив по десять разів. Контролерка на вході дивувалася: «І не набридло тобі ще?», на що я заперечливо мотав головою, доки якогось разу шепнула, змовницьки підморгнувши: «Можеш не купувати квитка». Відтоді я потрапляв у кінотеатр безкоштовно.

Наступними днями ми, як і раніше, ходили на набережну милуватися гарними дівчатами — звичні Андрієві коментарі і, як і допіру, просто чудова погода.

Минув тиждень.

— Вона ще не повернулася, — сказав Андрій, хоча я ні про що не запитував. — Її бабця дуже хвора.

Я побажав її бабці всіляких благ і висловив сподівання на швидке одужання.

— Від старості не одужаєш, — натякнув він якось зажурено.

— Все одно. Я впевнений, вона ще потопче ряст!

— І я сподіваюся, — підхопив Андрій. — До вступних іспитів я зустрічався з моєю дівчиною щовечора.

— Невже ви щовечора кохалися? — не втримався я.

— По кілька разів.

— Отакої!

— Скажеш.

— Тільки-но повернеться, запроси на пляж, адже так найпростіше, — запропонував я.

— Найпростіше! — розгубився Андрій.

Одного дня ми, як завше, дивилися на гарних дівчат. Повз нас пройшло вісім вродливиць, інших чотирнадцять були у воді і на березі.

— Ти даєш, — сказав Андрій. — Ти що, лічиш їх?

— Не лічу, — відповів я. — Мій мозок лічить, мимохіть.

— Відразу видно: математик. Ти, може, й усіх попередніх лічив?

— Лічив.

— Невже всіх, відколи ми сюди приходимо? — Андрій здивувався.

— Всіх, — підтвердив я.

— Та ну? — не йняв віри Андрій. — І скільки їх було?

— Сто вісімдесят дві, — я не зморгнув оком.

— Так багато?

— Це якщо використовувати механістичний підхід.

— Отже, їх було менше?

— Менше, — погодився я.

— Чому ти тоді сказав, що їх більше?

— А дуже просто: частина дівчат — це ті самі дівчата, що й учора чи кілька днів тому.

— Тож скільки їх було насправді?

— Двадцять дев’ять.

— Твоя точність! — вигукнув Андрій і по хвилі додав: — А мені байдуже. Я дивлюся, не скільки їх, а які вони.

— Мені теж байдуже, — зізнався я.

— То нащо лічиш? — запитав Андрій.

— Я ж кажу: просто.

Дівчата були самі, рідко з хлопцями. Вони йшли попри нас табунцями, і не одна-друга кидала в наш бік зацікавлений погляд.

Нас саме проминали дівчина з хлопцем. Коли вони зупинилися мало не перед нашими носами і злились у поцілунку, Андрій зблід. У житті б не подумав, що мій приятель такий ревнивець — бліднути через чужих дівчат! На нас закохана пара не звернула жоднісінької уваги. Андрія мов переціпило — таким я його доти ще не бачив: звісно, за такий короткий час, який ми зналися, важко пізнати людину — деколи й за ціле життя не збагнеш. Дівчина була напрочуд милою — либонь, милішою від усіх, кого ми перебачили за ті тижні. У таку і я закохався б.

— Па-па, річко, — того ранку я прийшов на річку сам. Сходило сонце, і мені хотілося попрощатися з її водами та берегами; було трохи сумно покидати її — хай там як, на цьому її відтинку я провів найбезтурботніший місяць моєї юності, за який вона стала мені, майже як дівчина, уособлення всіх тих чарівних дівчат, якими ми удвох із Андрієм милувалися. «Ти ж математик, — дорікнув я собі. — А потягло на лірику».

— Тобі не шкода її покидати? — запитав я Андрія, коли ми сідали на електричку.

— Кого? — стрепенувся той.

— Річку, на якій ми разом відпочивали.

— Ти лірик, — зітхнув Андрій.

— Зрідка, — погодився я.

— Виявляється, навіть математик — людина, — мовив Андрій. — Я гадав, твоє серце складається з цифр.

— Як замóк у сейфі, — підхопив я.

Андрій був до мене несправедливий; напевно, того ранку він відчув тугу за рідним містом, річкою і — авжеж — дівчатами.

— Як не знаєш правильної комбінації цифр, не доберешся.

— Не кажи.

Ми від’їхали на навчання, й Андрій так і не познайомив мене зі своєю обраницею. Він відхилив мою пропозицію зупинитися на день-два у мене, пообіцявши неодмінно колись надолужити, тож додому в мій рідний обласний центр я заскочив сам. Я показував знаки, напівжартома, напівсерйозно сподіваючись останньої хвилі змінити його рішення, проте Андрій тільки вибанькався на мене із запорошеного вагонного вікна, меланхолійно, зовсім не подібно до себе всміхаючись; він здавався якимось втомленим, а може, лише зажуреним. Разом з останніми серпневими днями добіг кінця шмат життя, мовби довершивши його штрихом-загадкою. Потяг відʼїхав, і я пішов.

Мене час в Андрієвому райцентрі збадьорив, я чудово відпочив і розважився таким незвичним для себе заняттям, як милування місцевими дівчатами, які, слід визнати, мало різнилися від наших міських, тож мені здавалося, що Андрій був у цьому не до кінця справедливим.

— Привіт, мала!

Батьки були на роботі.

Добре, що я не додав звичного «дзямо», вчасно вкусившись за язик.

Сестра перехопила мій погляд, задоволена враженням, яке справила на мене. Її очі світилися, вона повністю пробачила мені шовінізм старшого брата. Невже я прогостював у приятеля не дні, а роки? Зненацька мала набрида стала симпатичною юнкою. Й ось сестра стояла переді мною, і я не знав, коли і як це сталося, доки усвідомив, що всі попередні роки я просто не помічав, як вона потихеньку росла.

Відтоді проминуло ось уже тридцять