Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Поїзди особливого призначення

Читати книгу - "Поїзди особливого призначення"

192
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 18
Перейти на сторінку:
скелях біля Саталіц її потяг зіткнувся з іншим пасажирським, лавки у вагоні відірвалися і дівчині відрубало ноги; коли вона прокинулася від наркозу, безперервно волала: «Покладіть валянки до скрині, валянки...» А я йшов із лікарні сам, вдивлявся у вітрини і не впізнавав себе, шукав у відображеннях власне обличчя, але його там не було, наче це був хтось інший... зупинився біля однієї вітрини, з неприязню розглядав себе, але не міг позбутися думки, що це хтось інший, підняв руку і той тип у вітрині теж підняв руку, підняв другу і той тип зробив те ж саме, аж бачу, біля стіни стоїть муляр, величезний дядько в білих шатах, весь обляпаний вапном, на тротуарі поряд стоїть вогнегасник марки «Мінімакс», а муляр дивиться на мене, згортає пальцями цигарку, вставляє її в рота, чиркає сірником, ховає його у кошик, утворений долонями, і закурює, не зводячи з мене очей, так, наче ми стоїмо по різні боки дверей мого номеру в готелі в Бистриці у Бенешова, двері ледь прочинені, з одного боку в щілину дивлюся я, а з другого — муляр... я почувався, наче ми одночасно взялися за клямки кожен зі свого боку. І раптом я зрозумів, що цей величезний муляр в білих, заляпаних вапном шатах — переодягнений Бог...

Через станцію проїхало декілька вантажних поїздів, потім пасажирський, скрізь щілини в завісах штабного вагону стирчали пасма світла, так, як бува в басейні у дівчат з-під плавок вистромляються кучерики, кочегари шурували кочергами вугілля під котлом, відкидаючи на стіни кабіни рухливі тіні, в’їзний та виїзний семафори послідовно змінювали червоне світло на зелене, вказівники на стрілках світилися білим, вертикальна тонка лінія означає рівну колію, горизонтальний прямокутник означає, що попереду колія заходить у криву, а на кінці гілки, що веде до «Ліверпулю», цілу ніч горить блакитний ліхтар, при зміні сигналів скрегочуть у нічній тиші крила семафорів, в диспетчерській клацають телеграфи, часом через помилкове з’єднання тихенько задеренчить телефон, в блоку дзвенять кільця, сигналізуючи про закриття і відкриття колій, і серед всього цього цвірінькання ходив з кутка в куток пан диспетчер Губічка, в очікуванні того самого поїзда особливого призначення, який після опівночі мав провезти двадцять вісім вагонів боєприпасів, слідкував за цим поїздом по графіках, визирав на темний перон, заглядав у чекальню, а я тим часом мріяв про Машу, уявляв, як воно буде, коли між нами знову дійде до того самого. Я вийшов на перон, дивився на на нічне небо і бачив там свій власний фільм, в якому розклав через весь небосхил Машу, точнісінько так, як пан диспетчер Губічка розкладав Зденічку на телеграфному столі, і одну по одній стягував з неї одежини. Але коли Маша на небі лежала вже голісінька, я не знав, що маю робити далі. Тобто знав, але не мав практичного досвіду, оскільки досі ще ніколи всередині у жінки не був, окрім того разу, коли був в утробі своєї матусі, але цього я вже не міг пригадати...

Потім я почув, як пані начальникова спускається по сходах, в одній руці свічка, в другій миска з оладками, як заходить до підвалу, де здушено гелготів гусак. Я стояв на пероні і через кватирку зазирав до підвалу, тінь пані начальникової схилилася, взяла оладку з миски, відкрила гусакові дзьоба і запхала туди оладку, потім, закрила дзьоб, як складаний ніж, і, обхопивши шию гусака пальцями, почала проштовхувати оладку вниз до вола. Взяла ще одну оладку, намочила і заходилася далі насильно годувати гусака.

«Я зараз повернуся, потримайте хвилинку, — сказав я диспетчерові. — Я відскочу ненадовго.»

Тримаючися рукою за стіну і обережно переставлячи ноги, я спустився гвинтовими сходами до підвалу.

«Пані начальникова, не лякайтеся, це я, Мілош,» — сказав я.

«Хто це?» — злякалася вона і застигла з оладкою в руці, обличчя розгублене, світло свічки, що горіла за нею, проходило скрізь її сиве волосся, вона була схожа на Попелюшку, тоді як пан начальник уявляв себе бароном Ланським з Ружі.

«То я, Мілош, — сказав я. — Пані начальникова, я хочу з вами порадитися, післязавтра я їду до моєї дівчини, Маші, тієї кондукторки, знаєте? І вона захоче зі мною... ну ви знаєте.»

«Нічого такого не знаю,» — забурмотіла пані начальникова, нахилилася, намочила оладку і відкрила гусакові дзьоба.

Та знаєте, — кажу. — Не вдавайте, що не знаєте, я ж до вас на пораду... я, щоб ви знали, справжній чоловік, але коли маю довести, що я чоловік, то я вже й не чоловік. Маю, як пишуть у книжках, еякуляціо прекокс, знаєте?»

«Не знаю,» — сказала пані начальникова, полощучи оладку у воді.

«Та знаєте, — сказав я. — Мені досить тільки подумати... і, прошу пані, я вже чоловік... можете помацати.»

«Матір Божа, — зашептала пані начальникова. — Я вже стара для такого, пане Мілоше.»

«Для якого?»

«Для такого, Господи помилуй!» — пані начальникова задрижала і розсипала оладки з миски.

Я нахилився і став збирати оладки, пані начальникова теж збирала, а я їй розповідав, через що я нещодавно порізав собі обидва зап’ястя, всю історію про свою невдачу в ательє дядечка Нонемана «Зробимо за п’ять хвилин», про те, як скінчив, навіть не розпочавши. А пані начальникова мовчала, тримаючи гусака за дзьоб.

«Помацайте, пані начальникова,» — сказав я.

«Помацаю, Мілоше,» — сказала вона, нахилилася разом зі своєю тінню на стіні і дмухнула на свічку.

«Правда я чоловік?» — запитав я.

«Так, Мілоше,» — сказала вона.

«Але пані начальникова, що робити далі? Ви б не хотіли мене навчити? Я дуже вас прошу... в божевільні доктор Брабец казав, що було б добре, якби я спочатку скочив у гречку зі старшою дамою...»

«Але пане Мілоше, я вже стара і не хочу вже того, я вас правда розумію, якби ж я була молодша, матір Божа, що вам всім тут пороблено? Диспетчер Губічка з тими печатками, ви з тим скаканням... але все у вас післязавтра вийде, ось побачите, ви чоловік, ви такий чоловік...»

Через віконце було видно, як на перон вийшов диспетчер Губічка, розставив ноги і задивився на небо, і я точно знав, що тепер там вже не лежить Зденічка, розклавши через весь небосхил свою задницю, а на обрій поволі виїздить вантажний поїзд, двадцять вісім вагонів, раптом вони зникають, а в небо злітає величезна хмара, розростаєтья, як перед літньою грозою, все вище і вище...

«Ви на мене не сердитеся, пані начальникова?» —

1 ... 12 13 14 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзди особливого призначення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поїзди особливого призначення"