Читати книгу - "Холодна байдужість, або Дракони вмирають на світанку, Лариса Бондарчук"

Мирон проніс її по коридору й почав підніматися сходами. «Мабуть, це підземелля під замком», - подумала Софійка, дивлячись на кам’яні стіни. Уже в коридорі на першому поверсі їх хтось зупинив владним голосом:

- Стій! Чому ти несеш її на руках?

- Тож не може йти, алісе Аріане, - пояснив Мирон, зупиняючись. – Геть гаряча, мабуть, лихоманка.

Софійка чула всю розмову, як в тумані, але впізнала голос дракона. Смикнулася, щоб стати на ноги, але одразу ж обм’якла в руках Мирона, сил зовсім не було.

- Я займуся нею, - різко проговорив Аріан, - давай мені.

Його слова прозвучали для Софійки так погрозливо, що вона вся зіщулилася й закрила очі. «Приб’є, щоб не заморочуватися», - саркастично посміхнулася вона всередині.

Дракон ніс її якимись коридорами, сходами, вона хиталася в такт його ході, на грані реальності й непритомності. На стелі, під якою вони йшли, їй ввижалися сніжинки, заметілі й незрозумілі духи, які схвильовано літали туди-сюди, іноді з’являлися обличчя якихось чоловіків та жінок, які скрушно хитали головами і хмурили брови.

Відчинилися двері, і Софійка відчула, як її кладуть на ліжко, м’яке й затишне. Тіло хотіло заснути, а розум не давав утратити свідомості, чіплявся за слова розмови, яка відбувалася поряд.

- Як ти міг, не розібравшись, - говорив строгий жіночий голос.

Тепла рука торкнулася Софійчиного чола, відкинула пасмо волосся, яке впало на обличчя.

- Аріане, знай, я дуже незадоволена!

- Я ж не думав, що вона така... делікатна, - прозвучав голос Аріана, роздратований і злий.

- Спочатку думай, потім роби! – гаркнула на нього жінка. – Дівча може не вижити!

- Виживе! – сказав дракон, в голосі якого звучали винуваті нотки. – Такі звідуни* живучі! Підіслали ж, напевно, не абикого.

- Ти впевнений, що вона підіслана? Може, просто опинилася не в тому місці й не в той час, - проговорила жінка.

- Так, вчасно, якраз перед Форумом! – саркастично сказав Аріан.

- Драконице-мати, та вона поранена! – вигукнула раптом жінка, мабуть, побачивши рану на Софійчиній голові.

- Що? Я не знав, - скрикнув дракон, підходячи ближче.

Мабуть, він нахилився подивитися на Софійку, але вона не взмозі була розплющити очі.

- Її хтось душив, - тихо промовив дракон.

- Та хто ж, як не твоя вертихвістка Мелітена, яка всім вуха продзижчала, що її трохи не вбили!

- Вона не моя! – огризнувся хлопець.

- Зараз же виклич лікаря! І моли всіх богів, яких знаєш, щоб вона вижила! Забрати безвинне життя – гірше сорому!

Софійка, нарешті, ковзнула за грань притомності, і їй снилася біла заметіль і синій дракон.

_______________________

*Звідун – шпигун.