Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

серії статей для московського тижневика? Деталі ми тобі повідомимо.

— Звичайно.

— Тоді, товаришу, завтра першою ж поштою ти отримаєш від нас листа. Чи, можливо, другою. Ми платимо сто п'ятдесят франків за статтю. Не забудь принести клунок з пранням наступного разу. Аи revoir[76], товаришу.

Ми спустилися вниз, обережно визирнули з пральні, щоб перевірити, чи нікого немає на вулиці, й вислизнули назовні. Борис шаленів від радості. У жертовному екстазі він забіг до найближчої тютюнової крамниці й купив сигару за п'ятдесят сантимів. Він вийшов, постукуючи костуром по бруківці, й весь просто сяяв.

— Нарешті! Нарешті! Тепер, топ аті, ми розбагатіємо. Ти чудово з ними впорався. Ти чув, як він-назвав тебе товаришем? Сто п'ятдесят франків за статтю... Nom de Dieu[77], як поталанило!

Наступного ранку, почувши кроки поштаря, я кинувся вниз до бістро, щоб забрати листа. На превеликий жаль, його не було. Я залишився вдома чекати на другу пошту, але листа не було й там. Коли минуло три дні, а я так нічого й не отримав, ми втратили надію й вирішили, що вони знайшли для написання статей когось іншого.

Через десять днів ми знову прийшли до таємного товариства, цього разу прихопивши із собою клунок, неначе йдемо в пральню. Таємне товариство зникло! Жінка у пральні нічого не знала й сказала тільки, що «ces messieurs[78]» кілька днів тому виїхали через проблеми з орендою. Якими дурнями ми виглядали, стоячи там з нашим клунком! Втішало тільки, що ми заплатили п'ять франків замість двадцяти.

Після того ми більше ніколи не чули про це таємне товариство. Ким вони були насправді, так ніхто й не дізнався. Особисто я думаю, що вони не мали жодного стосунку до комуністичної партії. Гадаю, це були звичайні шахраї, які дурили російських біженців, збираючи вступні внески до уявного товариства. Це було цілком безпечно, й, очевидно, вони продовжують свою справу в якомусь іншому місті. То були кмітливі хлопці, які добре грали свою роль. Їхнє приміщення виглядало так, як мав би виглядати справжній таємний комуністичний сховок, а вигадка про те, щоб приносити клунок з пранням, була взагалі геніальною.

Розділ 9

Протягом трьох місяців ми продовжували тинятися в пошуках роботи, повертаючись додому до все менших порцій супу й хліба в моїй спальні. У нас тепер було два проблиски надії. По-перше, Борис почув про можливу роботу в «Готелі X» поруч з площею де ля Конкорд, по-друге, нарешті повернувся патрон нового ресторану на вулиці дю Коммерс. По обіді ми зазирнули туди, щоб з ним зустрітися. Дорогою Борис розповідав про величезні статки, які ми заробимо, якщо отримаємо цю роботу, і про важливість справити гарне враження на патрона.

— Зовнішній вигляд, зовнішній вигляд — це найважливіше, топ аті. Дай мені новий костюм, і я зможу позичити тисячу франків уже до обіду. Як шкода, що я не купив комірця, коли мав гроші. Сьогодні зранку я вивернув свій, але ради немає: зворотний бік такий само брудний. Як думаєш, я виглядаю голодним, топ аті?

— Ти виглядаєш блідим.

— Хай йому біс, а як ще може виглядати людина, яка харчується хлібом і картоплею? Голодний вигляд — це кінець. Кожному тоді хочеться тебе штурхонути. Ану постривай!

Він зупинився перед вітриною ювелірної крамниці й різко ляснув себе по щоках, щоб повернути в них кров. Потім, доки його обличчя знов не зблідло, ми поквапилися в ресторан і познайомилися з патроном.

Патрон був низеньким, опецькуватим і дуже поважним чоловіком з хвилястим сивим волоссям, він носив чепурний двобортний фланелевий костюм і пахнув парфумами. Борис сказав, що він колишній полковник російської армії. Його дружина теж була тут, огидна, огрядна француженка з яскраво-червоними губами і мертвотно блідим обличчям, що нагадувало відварну телятину з помідорами. Патрон по-доброму привітав Бориса, й вони кілька хвилин говорили російською. Я стояв позаду, готуючись розповісти якусь цілковиту бридню про свій досвід посудомийника.

Тоді патрон підійшов до мене. Я нервово зачовгав, намагаючись виглядати улесливим. Борис втовкмачив мені, що плонжер[79] — це раб раба, тож я очікував, що патрон поставиться до мене, як до непотребу. На мій подив, він дружньо вхопив мене за руку.

— То ви англієць! — вигукнув він. — Це просто чудово! Тож можна навіть не запитувати, чи граєте ви в гольф.

— Mais certainement[80], — відповів я, розуміючи, що саме цього від мене чекали.

— Усе життя хотів навчитися грати в гольф. Чи не були б ви такі люб'язні, monsieur, показати мені кілька основних ударів?

Очевидно, такий був російський спосіб вести справи. Патрон уважно вислухав мої пояснення, чим відрізняється драйвер від айрона[81], а тоді раптом повідомив, що усе entendu[82]: коли ресторан відкриється, Борис буде метрдотелем, а я плонжером з перспективою підвищення до старшого по вбиральні, якщо справа виявиться прибутковою. Я запитав, коли відкриється ресторан. «Рівно за два тижні», — поважно відповів патрон (у нього була звичка одночасно махати рукою й струшувати попіл з цигарки, що виглядало дуже велично), — «рівно за два тижні від сьогоднішнього дня, по обіді». Тоді з неприхованою гордістю він показав нам ресторан.

Це було невелике приміщення, що складалося з бару, їдальні та кухні розміром зі звичайну ванну кімнату. Патрон оздоблював ресторан у показному «мальовничому» стилі (який він називав «le Normand[83]»: це означало бутафорські колони, приклеєні до штукатурки, й таке інше) та планував назвати заклад «Оберж де Жеан Коттар[84]», щоб додати середньовічного колориту. Він уже надрукував листівки з побрехеньками про багату історію кварталу, й серед іншого там ішлося про те, що колись на місці ресторану був готель, де часто зупинявся Карл Великий. Патрон дуже тішився цією деталлю. За його задумом, бар мали також прикрашати непристойні картини якогось художника із Салону[85]. Насамкінець він подарував нам по дорогій цигарці, ми ще трохи з ним поговорили й вирушили додому.

У мене було стійке враження, що нічого хорошого від цього ресторану ми не дочекаємося. Патрон здавався ошуканцем і, що було навіть гірше, ошуканцем бездарним. Біля чорного входу вешталися двоє чоловіків, які напевно були кредиторами. Але Борис, який знову уявляв себе метрдотелем, не втрачав надії.

— Нам це вдалося — треба протриматися всього два тижні! А що таке два тижні? Зможемо прогодувати себе? Je men fous[86]. Уяви, що вже за три тижні