Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Різкий стукіт змусив мене відсахнутися і вдаритися стегном об найближчу дерев'яну стійку. Кімнату наповнив звук, яки міг видавати невеликий предмет, який котився по підлозі. Серце вже шалено билося в грудях, коли я усвідомила, що з моєї кишені всього лише випала кулька.

Мотнувши головою, швидше продовжила шлях і через сім кроків опинилася в коридорі. Я була майже в самому кінці. Хотіла піти до сходів, звідки виднілося тьмяне світло, але увагу привернув рух.

Хлопчик!

Він швидко заліз по дерев'яній драбині на горище. Вхід розташовувався наприкінці коридору, просто у стелі. Демонятко висунув голову з темного отвору і подивився мені в очі.

- Спускайся, Локайне! - суворо вимагала я. – Мені треба поговорити з твоїми батьками. Проведи мене до них, будь ласка!

Дитина продовжувала дивитись на мене немиготливим поглядом. За вікнами здійнявся сильний вітер. На горищі засвистів протяг, на вулиці заскрипіло дерево. У вікна били краплі. Майже так само голосно стукало моє серце.

- Локайн! Ідемо! - я повільно попрямувала до сходів і простягнула вперед руку, бажаючи допомогти дитині спуститися. Сходи не виглядали безпечними навіть для дорослої людини, не те що для восьмирічного хлопчика. Коли до входу на горище мені залишилося всього кілька кроків, демоненя шмигнуло нагору, знову сховавшись у густій ​​в'язкій темряві. З силою видихнувши повітря крізь стиснуті зуби, я взялася рукою за дерев'яну перекладину.

- Гвенето? - раптовий окрик змусив мене зупинитися та обернутися. З боку головних сходів до мене йшов Загір. Його блакитні очі тьмяно світились у темряві. Схаменувшись, загасила свій світлячок, і коридор поринув у сірість.

- Що ви тут робите? – поцікавився ректор Голданарі. Я розгублено озирнулася на горище.

- Локайн побіг туди, - вказала рукою на чорний отвір. Демон зупинився за крок від мене і зміряв недовірливим поглядом:

- Локайн?

- Так, - я засумнівалася, що правильно вимовила ім'я. - Син містера ат Янрі. Він підглядав за мною у кабінеті, а потім побіг сюди.

Брови Загіра зійшлися на переніссі.

- Локайн унизу. Разом з місис та містером ат Янрі. Вони чекають на вас. Хотіли познайомити із сином.

У горлі миттєво пересохло, а спиною пройшов холод, але цього разу не від протягу. Повільно обернувшись до входу на горище, я відійшла на крок.

- Але я бачила, - пробурмотіла розгублено. Загір хвилину спантеличено вивчав мене поглядом, а потім рішуче попрямував до драбини. Швидко піднявся нагору, сховавшись на половину в темряві. В одну мить все горище освітилося. Демон уважно озирнувся. Я вловила відлуння пошукового заклинання, але через пару хвилин, Загір знову стояв навпроти, обтрушуючи руки:

- Можливо, вам здалося? Нагорі є кажани та дикі голуби, але більше нікого.

- Але... - я вже збиралася доводити, що точно когось бачила, але раптово і сама засумнівалася в реальності того, що відбувається. Останнім часом я майже не сплю, ще й приїхала до чужої країни, а це стрес для психіки. Тим більше мені не можна здатися перед цим демоном божевільною чи істеричкою, від нього залежить моє працевлаштування! Просто пораджу господарям ще раз перевірити будинок і особливо горище. Схиливши голову, видихнула: - Мені здалося.