Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Розділ 7

Через хвилину мовчання містер ат Руа запропонував:

- Можемо спуститися?

Я встигла лише кивнути, як раптом за вікнами пролунало виття. Демон ошелешено обернувся, вдивляючись у шибки, але по склу ковзали дощові краплі, ускладнюючи огляд, а ліс здавався суцільною темно-сірою плямою.

- Тут водяться вовки? - замислено уточнила, намагаючись розпізнати звук. За мить він вже стих.

- Мені про це не відомо, - напружено відповів Загір. - Ходімо, місіс Лурі.

Перебувати на третьому поверсі разом із демоном було набагато спокійніше. Після того як він оглянув горище, судома відпустила мої внутрішні органи, і я змогла вільно дихати.

Прямуючи за чоловіком до сходів, оглядалася навколо. Звертала увагу на темні обриси прямокутних рам на стінах, що залишилися після картин, розглядала тріщини в бежевій фарбі на стінах. Чи вона все-таки була білою? Пройшовши дюжину кроків, я раптом зупинилась і озирнулась. Всі двері в коридорі були зачинені.

- Гвенето? - гукнув мене Загір, почувши, що я не йду за ним. Але я подалася до однієї з дверей і смикнула за ручку, потім швидко підійшла до наступної. Все замкнене.

- Що ви шукайте? - насупився ректор, підходячи ближче. Обернувшись, побачила в його погляді стурбованість навпіл з настороженістю. Напевно, в його очах я все ж виглядаю божевільною. Зніяковівши, відсмикнула руку та уточнила:

- А ці двері можна відчинити?

- Навіщо? - Загір схилив голову, оглядаючи мене. Зітхнувши, збрехала:

- Може, хлопчик побачив там символи? Чи написав щось ще?

Чоловік хвилину повільно нишпорив очима по моєму обличчю та одязі, про щось роздумуючи, потім кивнув:

- Можемо попросити Ілліора відімкнути їх. Ключі в нього, наскільки я знаю. Кімнати на третьому поверсі тримають замкненими.

"Є від чого", - подумалося мені, але зовні я лише чемно посміхнулася.

Ми продовжили шлях на перший поверх. На сходах горіло світло. Варто було спуститися на другий поверх, і я знову спантеличено зупинилася. Загір теж завмер, повернувшись до мене. Здається, він вирішив мене доглядати. Боїться, що можу обікрасти його друзів?

Причина мого замішання полягала в тому, що всі лампочки на другому поверсі справно горіли, хоча я точно пам'ятаю, що йшла з кабінету в напівтемряві.

- Так не піде, - зітхнув Загір. Я здивовано обернулася до нього. Чоловік стояв на два щаблі нижче за мене і це зрівняло нас у зрості. Він придивився до моїх очей, а потім м'яко попросив: - На вас немає обличчя. Розкажіть, що там сталося. Якомога докладніше.

Наважуючись, прикусила губу. Загір терпляче чекав, спершись на поручень. Зібравшись з думками, переповіла все, що сталося. Демон з кожним моїм словом ставав все задумливішим. Світлі брови повільно тяглися до перенісся.

- У мене з кишені випала кулька, - раптом згадала я. Почуття, що мене приймають за чистобреху, скручувалося внизу живота і неприємно кололося. - Той, який подарувала мені дівчинка. Дочка містера ат Рогада. Він залишився в кімнаті з приладами для тортур. Якщо взяти ключ, то зможу довести, що не вигадую.

Загір підтис губи, пильно дивлячись на мене. Потім похитав головою, прикриваючи повіки:

- Навіть не знаю, що було б у цій ситуації гірше: якби вам це все здалося чи справді сталося. Місіс Лурі, скажіть відверто, ви не відьма?

- Ні, - навіть відсахнулася, ніби мене намагалися звинуватити у забороненому чаклунстві.

В Арнолі відьом не любили. Не спалювали на багаттях, як у Моріоні, і не вішали, як у Ізаріді за часів імперії. Але й шаною, як у Сонді, вони не користувалися. Напевно, тому що любили надто непривабливі види магії. Більшість їхніх заклинань зараз під забороною. Мені здається, що ненависть до відьом зародилася саме за часів імперії, коли майже весь континент був об'єднаний і поневолений демонами. Відьомська магія відточувалася саме як зброя людей проти демонів. Це були заклинання, які здатні протистояти свідомо сильнішим противникам. І у разі відьом минулого ціль виправдовувала засоби.

Зараз відьмами вважалися ті дівчата, жіноча лінія яких тяглася безперервно від старих справжніх відьом. Специфічна магія їм давалася набагато простіше. Або ж іменували так тих божевільних, хто з власної волі вирішив вивчати й практикувати заборонене чаклунство.

Я до відьом точно не належала.

Але з подивом зауважила, що після питання Загір лише спокійно чекав на відповідь, не намагаючись висловити негативного ставлення до моєї можливої ​​схильності. Мені навіть соромно стало, і повторила я, дивлячись собі під ноги:

- Ні, не відьма.

- Тоді все ще заплутаніше.

- Можливо, варто викликати ще одну перевірку? - спитала пошепки, глянувши вгору.

- Гадаю, ви маєте рацію, варто, — зітхнув містер ат Руа. - Ходімо вниз. Вам удалося хоч щось зрозуміти із символів?

- Тільки те, що це дуже схоже на реальну мову, - знизала плечима. Ректор Голданарі тільки-но зрушив з місця, як знову обернувся до мене:

- Справді схоже?

- Так, є кілька причин, чому я так вважаю. Давайте поясню вам їх на першому поверсі.

- Звичайно, - кивнув Загір. Він уже збирався продовжити спуск, а потім раптом запропонував мені руку. Здивовано дивилася на його долоню, не відразу взагалі зрозумівши що означає цей жест.

- Дозвольте? - містер ат Руа зігнув лівий куточок губ у посмішці. Схаменувшись, вклала свою долоню в чоловічу, відчувши приємне тепло його шкіри. Продовживши шлях, Загір тихо сказав: - Вибачте, я не повинен був залишати вас на самоті, але був упевнений, що в будинку безпечно.

- Вашої провини у тому, що трапилося, немає, - мені стало ніяково від цієї ситуації, і я поспішила змінити тему: - Те, що відбувається, не було схоже на заборонене чаклунство чи прокляття. Але в особняку точно відбувається щось дивне.

- Не бійтеся, вже незабаром за вами прибуде екіпаж.

- А ви залишитеся тут? - вирішила уточнити про всяк випадок, почувши «за вами». Загір кивнув:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍