Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

class="p1">Ходити до дона Акілле теж було заборонено, але вона все одно пішла, а я — слідом за нею. Саме тоді я упевнилася в тому, що її ніщо не могло зупинити, і що в кожному її порушенні правил було щось таке, від чого в мене перехоплювало подих.

Ми хотіли, щоб дон Акілле повернув нам наших ляльок. Отож ми піднімалися сходами, і з кожним кроком мені все більше кортіло розвернутися й вибігти надвір. Я ще й досі відчуваю дотик руки Ліли, що стискає мою долоню, і мені дуже хочеться вірити, що вона це робила не тому, що відчула, що в мене б не вистачило сміливості дійти до останнього поверху, а ще й тому, що так вона сама шукала в мене підтримки, щоб іти далі. Отак, пліч-о-пліч, я — з боку стіни, а вона — з боку поручнів, міцно взявшись за руки, що спітніли від хвилювання, ми пройшли останні сходові майданчики. Перед дверима дона Акілле моє серце ледве не вилітало з грудей, у вухах шуміло, та я заспокоювала себе тим, що то мені вчувався стукіт Лілиного серця. З квартири лунали голоси, можливо, Альфонсо, Стефано чи Пінуччі. Ліла, постоявши деякий час перед дверима, нарешті натиснула на кнопку дзвінка. Спочатку було тихо, потім за дверима почулося шаркання ніг. Двері відчинила донна Марія, у вилинялій зеленій сукні. Коли вона говорила, я помітила у неї в роті дуже блискучий золотий зуб. Вона, мабуть, вирішила, що ми прийшли до Альфонсо, і здавалася трохи здивованою. Ліла сказала їй на діалекті:

— Ні, нам треба дон Акілле.

— Кажіть мені.

— Та ні, нам треба з ним поговорити.

Жінка крикнула:

— Акі!

Знову шаркання ніг. У напівтемряві коридору з’явилася темна згорблена постать. У того чоловіка був довгий тулуб, короткі ноги, довжелезні руки нижче колін, в зубах цигарка, від якої жеврів вогник. Промовив хрипло:

— Хто там?

— Дочка чоботаря із старшою дочкою Ґреко.

Дон Акілле вийшов на світло, і ми вперше змогли його добре роздивитися. Ніяких тобі мінералів, ніякого блиску скла. Обличчя людське, довге, волосся кублилося лише над вухами, а решта голови вилискувала лисиною. Очі блискучі, з білками, вкритими червоними прожилками, рот великий, з тонкими губами, підборіддя важке, з ямкою посередині. Мені він видався бридким, хоча й не настільки, як я раніше собі уявляла.

— Чого вам треба?

— Ляльок, — промовила Ліла.

— Яких ще ляльок?

— Наших.

— Тут немає ваших ляльок.

— Ви в нас їх забрали там, у підвалі.

Дон Акілле повернувся і гукнув вглиб квартири:

— Пінý, ти забрала ляльку у доньки чоботаря?

— Я — ні.

— Альфó, це ти взяв?

Почувся сміх.

Ліла повторила вперто, не знаю, звідки в неї бралася та сміливість:

— Це ви їх взяли, ми вас бачили.

На якусь мить запанувала тиша.

— Ви — тобто я? — запитав дон Акілле.

— Так, ви. І запхали їх до своєї чорної торби.

Чоловік, почувши останні слова Ліли, спересердя спохмурнів.

Мені самій не вірилося, що ми були там, перед доном Акілле, і що Ліла розмовляла з ним таким тоном. Він здивовано витріщився на неї, а в глибині квартири виднілися Альфонсо, Стефано, Пінучча та донна Марія, яка накривала стіл для вечері. Мені не вірилося, що він був звичайним чоловіком — низеньким, трохи лисим, дещо непропорційним — але ж звичайним. Отож я все чекала, що він у будь-яку мить перетвориться на чудовисько.

Дон Акілле повторив, немов не розуміючи, про що йдеться:

— Я забрав ваших ляльок і поклав собі у чорну торбу?

Мені здалося, що він вже більше не сердився, а немовби образився, немов отримав підтвердження чогось такого, про що вже знав раніше. Він пробурчав щось на діалекті, я не зрозуміла. Марія гукнула:

— Акі, вечеря на столі!

— Іду.

Дон Акілле поліз великою, широкою рукою до задньої кишені штанів. Ми ще міцніше стиснули долоні одна одної, чекаючи, що він от-от витягне звідти ніж. Але він дістав гаманець, відкрив його, заглянув усередину і простягнув Лілі гроші, не пам’ятаю вже, скільки.

— Ось, нате, купіть собі ляльок, — сказав він.

Ліла вхопила ті гроші й потягнула мене вниз сходами. А він перехилився через поручні східців і гукнув нам услід:

— І запам’ятайте, що то я вам їх подарував!

Не підводячи голови, щоб не впасти на східцях, я відповіла чистою італійською мовою:

— Доброго вам вечора і смачного!

  15

Ми з Джильйолою Спаньйоло відразу після Великодня почали ходити на додаткові заняття до вчительки додому, щоб підготуватися до вступного іспиту. Учителька жила якраз біля приходської церкви Святого Сімейства, вікна її дому виходили на сквер, за яким виднілися поля, а за ними — опори залізничної колії. Джильйола проходила під вікнами мого будинку і кликала мене. Я вже чекала на неї, і відразу виходила. Мені дуже подобалися ті приватні уроки, здається, двічі на тиждень. Вчителька наприкінці занять пригощала нас сухим печивом та газованкою.

Ліла ні разу не прийшла, її батьки відмовилися платити вчительці. Але вона постійно повторювала мені — бо ми вже стали близькими подругами, — що все одно складе той іспит і вчитиметься у середній школі в одному класі зі мною.

— А підручники?

— Ти мені позичиш.

Тим часом на ті гроші від дона Акілле Ліла купила роман «Маленькі жінки».[4] Вона вирішила купити саме його, бо вже його знала, і він їй дуже подобався. У четвертому класі вчителька Олів’єро давала нам, найкращим ученицям, книжки для читання. Їй випали саме «Маленькі жінки» з такою приміткою всередині: «Ця книжка для дорослих, але тобі підійде». А от мені вона дала книгу під назвою «Серце»[5] і без будь-яких записок, жодного слова, про що в ній ідеться. Ліла швиденько прочитала і «Маленькі жінки», і «Серце», а потім заявила, що їх навіть порівнювати не можна; як на неї, «Маленькі жінки» — просто чудова книга. Я не встигла її прочитати, ледве закінчила «Серце» у зазначений вчителькою термін для повернення книжок. Я — повільна читачка, і зараз теж. Коли настав час повернути книжку, Лілі було дуже шкода через те, що вона не могла більше перечитувати «Маленьких жінок» знову і знову, а ще через те, що не могла обговорити книжку зі мною. Якось вранці вона врешті наважилася. Вона гукнула мене з вулиці, і ми пішли на ставки, де раніше зарили у бляшанці гроші від дона Акілле, забрали їх і подалися до Йоланди, продавчині у крамниці канцелярських товарів, де у вітрині вже так довго був виставлений примірник «Маленьких жінок», що встиг пожовтіти на сонці. Ми запитали в неї, чи вистачить тих грошей, щоб його купити. Вистачило. Отримавши книжку, ми почали зустрічатися у дворі й читати — чи подумки, всівшись поряд, чи вголос. Так ми його читали місяцями, аж поки та книжка геть розтріпалася і стала брудною й замусоленою, корінець у неї обірвався, з нього повилазити нитки, почали випадати сторінки. Але то була наша книжка, ми її дуже любили. Зберігалася вона у мене, я тримала її вдома разом зі шкільними підручниками, тому що Ліла не хотіла нести її до себе. Її батько останнім часом сердився від того, що заставав її за читанням.

А от Ріно її захищав.