Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

- 7 -

Поліцейська дільниця Києва не особливо причаровувала добродушною теплотою і затишком, а люди в формах, які виконують свій обов'язок, о другій годині ночі не світяться щирими посмішками. Звинувачувати людину, яка чергує, не можна, а тим більше коли спокійна зміна летить під три чорти. Затримання зводиться нанівець, коли замість злочинців потрапляє божевільна дівчина в супроводі двох чоловіків.

— Отже, що ми маємо...

Серйозно промовив чоловік у віці, потираючи свій спітнілий лоб, знімаючи заодно кашкет з лисіючій голови. Дільниця була порожня, тиша дозволяла чути не тільки цокання величезного годинника, що висів на стіні, але і дихання майже кожного присутнього в приміщенні.

— Я вам в сотий раз повторюю. Я – жертва!

 На межі того, щоб просто вибухнути від гніву, вимовила Яна. Обурення кипіло в її душі з такою силою, що магма у вулкані ні в яке порівняння не йшла.

— І тому ми маємо тілесні ушкодження на панові Владиславові... — поліціянт запнувся, оскільки забув прізвище потерпілого.

— Роріксон.

      Рівним голосом сказав Владислав, продовжуючи тримати біля щоки заморожену курку: на жаль чи на щастя, це все, що знайшлося в морозилці полісмена.

— Понаїжджають хтозна з яких країн, з дивакуватими прізвиськами, а ти потім мучся, складаючи протокол. В наші часи все було просто: Степанович, Коваленко, Захарович...

Ледь чутно пробурмотів собі під ніс роздратований полісмен, черкаючи прізвище потерпілого на листок паперу.

— Владислав, ви стверджуєте, що ваша дівчина...

— Та не дівчина я йому, я вперше цього типа дивного бачу!

Різко піднялася Яна зі стільця, обурена подібною заявою. Вона ніколи не порушувала закон, навіть на світлофор виключно на зелений переходила, в її характеристиці немає жодної згадки про відвідини поліцейської дільниці. Можливо, зайва педантичність, а можливо, відбиток минулого – все одно для її майбутньої професії не можна було, щоб подібний запис був в її особовій справі.

— Так, громадяночко, послухайте ...

— Ні! Це ви мене послухайте, — зірвалася Яна на справжнісінький крик, правда, горло трохи хрипіло, від чого її розповіді ще складніше стало полісмену сприймати серйозно. — Містер поліцейський, ви що, осліпли й не бачите – ось же сидить справжній чорт! — Яна тицьнула пальцем в лісного духа, що спокійно сидів зі справжнісіньким ангельським виразом обличчя з написом на лобі «я не знаю, що я тут взагалі забув». — Ось же роги цапині, очиська чорні, замість ніг копита коня. А цей, — вона переводить палець на Владислава, у якого почервоніла щока починала розпухати. — Як заявиться в цей смердючий гараж на величезному мотоциклі, розбивши на друзки двері, спритно зіскочить – ну знаєте, як у фільмах часто показують, — поліцейський, схвально кивнувши, підпер підборіддя рукою, уважно слухаючи вигадки Левіної. А Владислав відзначив про себе, що вже не зовсім він і вправно «зіскочив», якщо, звичайно, так можна це назвати. — У руці не зрозумій звідки з'явився здоровенний спис, і він їм як кине в чудовисько, яке мене як раз-то викрало, і знаєте, що з ним трапилося?

— Що? — зацікавлено запитав полісмен – не дарма ж його відправляли колись на курси психології, а там говорилося, що божевільним потрібно підігравати.

А якщо оцінити обставини реалістично, все зводилося до того, що перед полісменом була справжнісінька божевільна, широкоплечий брюнет з куркою теж зацікавлено слухав історію дівчиська, так само як і хлопчисько двадцяти років не більше.

— У маленьку дерев'яну фігурку перетворилося! Можете перевірити його сумку, вона там точно є, клянусь!

«Теракотові статуетки! Пустоголова ти жінка!» — внутрішнє обурювався Владислав. — « Ти зовсім нічого не розуміє в мистецтві!», — кипів  Роріксон в собі.

Яна часто задихала, її навіть трохи затрясло від хвилювання.

— А далі що, люба?

— Ну, значить, підходить він такий до мене, я думала, ось він мій герой-рятівник, а він знаєте що?

— Що?

— Закинув мене на плече, як мішок картоплі, — нотки скривдженості ковзнули в її голосі, — сів, значить, на свою громадину і мене посадив.

— А вибралися ви як?

— Як-як – брикатися почала, довелося йому, — Левіна кинула косий погляд на Владислава, — зупинитися. Коли розв'язав, не стала зволікати, вдарила першим, що під руку потрапило.

— Тобто шоломом від мотоцикла?

— Так.

— Так і запишемо: нанесла тілесні ушкодження тяжким предметом, — чоловік почав щось черкати в протоколі. — Назвіться, будь ваша ласка, — попросив полісмен.

— Яна Левіна. — гордо промовила дівчина. — В минулому Хаконсон.

Вся рідня батька була корінними норвежцями, але при певних обставинах дід Яни переїхав до України, що посприяло знайомству з корінною слов'янкою. Яна носила прізвище батька рівно до моменту закінчення поховальної церемонії, потім під натиском тітки, вона змінила його, на дівоче матері. Так чином по словах тітки, Яна мала уникнути родового прокляття, про яке було чутно як мінімум двічі на місяць протягом всього її життя. Слова Маргарити звісно не сприймалися серйозно, до цього дня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍