Читати книжки он-лайн » Історичний роман » Пливе човен - води повен, Олег Говда

Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

89
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 111
Перейти на сторінку:

— Свят, свят, свят... — пробурмотів і керманич. — Пресвята Богородице Діво Маріє, спаси і помилуй... Невже Полупуд з мертвих встав?.. Чи у Баби коса притупилася? Тіпун мені на язик.

  «Що?! Мені не причулося? Він сказав — Полупуд?.. Він, справді, сказав — Полупуд?! Матусенько рідна! Василь живий?! Абзац... Але яким чином? Я ж сам бачив, як... Стоп! А що я бачив? Як запорожець після пострілу за борт упав? Так «після» не означає «внаслідок»! Ура! Тепер я точно не пропаду. Василь повернувся за мною! Ось це друг вірний, я розумію! Сам гинь — а товариша виручай! Справжній побратим!.. Побратим?»

Тут мене щось, немов під ребро кольнуло і защеміло серце.

«Адже Крук теж щось про побратима згадував? Виходить, вони з Полупудом колись побраталися, а тепер — смертельними ворогами стали? Ну, то й що? У житті різне трапляється... Батько на сина, дочка на матір руку піднімає... Нічого з висновками поспішати? Як слушний час настане — Василь сам усе пояснить. Якщо захоче, звісно… А зараз, головне, триматися напоготові і бути до всього готовому. Навряд чи запорожець вирішив самотужки всю ватагу розбійницьку порішити. Хоча, з нього станеться. Придумає якусь хитрість. А мені її треба вчасно розпізнати і діяти відповідно!»

Поки я радів і занурювався у мрії, любовно погладжуючи через штанину і халяву, вкрадений кинджал, на березі відбулися певні зміни. На відміну від решти розбійників, Крук навіть повеселішав. У всякому разі, тримався одноокий отаман тепер набагато впевненіше і спокійніше, ніж кількома хвилинами до цього. Він навіть присів біля вогнища і неквапливо підкинув хмизу в полум’я.

Потім знову подивився на зарості.

— І як же тобі вдалося обдурити чортів, Василю? Що вони погодилися випустити тебе з Пекла?

Крук більше не кричав. Говорив рівно. Навіть до мене не кожне слово долітало. Але, Полупуд почув. І відповів. Теж звичайним голосом. Без зміїного шипіння.

— А я пообіцяв їм натомість іншу душу надіслати... Значно чорнішу... Як дьоготь.

— Всього лише? — розсміявся одноокий. — То виходь. Час нам і справді закінчити ту давню історію. Хоч на ножах, хоч на шаблях... Обіцяю, між нами ніхто не встряне. А ти знаєш, Василю, моє слово вірне.

— Знаю... — після нетривалої паузи відповіли зарості. — Як тільки земля носить такого виродка? Не розступиться під ногами.

— Може, тому що я тепер більше човном... — знову засміявся Крук. — І батька Славута на мене не гнівається. Вже хто-хто, а він стільки душ згубив, у тім числі і безвинних — у шторми та на порогах, що мені за три життя не впоратися. Ватага теж підібралася не гірше отамана... Тіпуна пам'ятаєш? Здоров'я тобі він не бажає, сам здогадуєшся... А ось гостинець, при нагоді, міг би передати... свинцевий.

Отаман з Полупудом продовжували докоряти один одному, не згадуючи конкретно, з чого почалася їхня непримиренна ворожнеча, зате поруч зі мною вже готувалася підлість.

— Гостинця, значить... — пробурмотів керманич. — Як скажеш, отамане. Можна і гостинця... Галушка свинцева згодиться? Щоб йому вдавитися, тіпун мені на язик...

Керманич опустився на одне коліно і почав заряджати мушкет, продовжуючи бурмотіти:

— Ти мені тільки під постріл його підстав... а я вже не промахнуся, будь спокійний... Третього разу не треба.

Тим часом Крук з Полупудом, схоже, домовилися.

Усі розбійники відійшли до одного краю галявини, підкинувши спершу побільше дров у багаття, а одноокий отаман — перемістився в іншу сторону. Так що між ними і його людьми залишалося кроків сорок вільного простору. Крук навіть руками розвів, наче кажучи Полупуду, гляди — тут більше нікого немає, залишилися тільки ми з тобою.

Дуже благородно і схоже на правду, якби не пришвартований біля берега байдак. А ось від нього до лінії вогнищ не більше двадцяти метрів. І Тіпун, поклавши дуло на фальшборт, тільки чекає, коли побачить ціль. І промахнутися з такої відстані майже неможливо. Особливо, шротом.

— Ну де ж ти? — бурмотів керманич, нетерпляче погладжуючи приклад мушкета. — Виходь. Покажися…

І, наче почувши його прохання, рясно вкриті кривавими плодами гілки розсунулися, випускаючи з заростей міцну чоловічу постать.

1 ... 12 13 14 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пливе човен - води повен, Олег Говда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пливе човен - води повен, Олег Говда"