Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

заявила Робін, не мають стосунку до її поточних проблем. Відтоді на кожному сеансі лікарка піднімала тему Страйка, але Робін раз у раз відмовлялася її обговорювати.

— Так,— сказала Робін.— Він.

— За вашим власним зізнанням, ви не казали йому, наскільки сильна ваша тривожність.

— Тож,— мовила Робін, ігноруючи останнє зауваження,— я, власне, приїхала лише для того, щоб сказати вам, що йду. І як я вже казала, КТП мені дуже допомогла, і я й надалі робитиму вправи.

Лікарка, здавалося, обурилася тим, що Робін навіть не просидить у неї повну годину, але Робін оплатила сеанс, тож відчувала своє право піти собі, отримавши, як їй здалося, ніби додаткову вільну годину. Вона відчувала за собою право не бігти додому, щоб далі розпаковувати речі, тож натомість купила собі морозиво і насолоджувалася ним, гуляючи сонячними вулицями нового району.

Переслідуючи свій добрий настрій, ніби то був метелик, що може полетіти геть, Робін завернула на тиху вуличку і змусила себе зосередитися й роздивитися незнайому місцевість. Урешті-решт, вона рада була поїхати зі старої квартири у Вест-Ілінгу, де лишилося стільки поганих спогадів. Під час суду стало зрозуміло, що Шеклвелльський різник стежив за Робін значно довше, ніж вона собі думала. Поліція навіть сказала їй, що, на їхню думку, він чатував на Гастингс-роуд, ховаючись за припаркованими машинами за кілька ярдів від її дверей.

Хай як хотіла Робін чимшвидше переїхати, на пошуки нового помешкання у них з Метью пішло одинадцять місяців. Головна проблема полягала в тому, що Метью рішуче налаштувався «піднятися на крок по драбині нерухомості», адже тепер мав кращу роботу і спадок від покійної матері. Батьки Робін теж висловили бажання допомогти дітям, зважаючи на страшні спогади у старій квартирі, але Лондон був до болю дорогий. Тричі Метью обирав квартири, які, правду кажучи, були їм геть не по кишені. Тричі їм не вдавалося купити помешкання, яке, як точно знала Робін, коштувала на багато тисяч більше, ніж вони мали.

— Та це смішно! — повторював Метью.— Воно стільки не варте!

— Воно варте стільки, скільки люди готові платити,— казала Робін, збентежена тим, що бухгалтер не розуміє, як працює ринок. Вона ладна була переїхати куди завгодно, хоч в одну кімнату, тільки б утекти від тіні вбивці, яка виповнювала її сни.

Завертаючи назад на широку вулицю, вона помітила отвір у цегляній стіні, а обабіч нього — стовпчики з найдивнішими вершечками, що колись бачила.

На верхівки стовпів, оздоблених різьбленням у вигляді кісток, було встановлену пару гігантських кам’яних черепів, трохи покришених. За стовпами виднілася висока квадратна вежа. Підходячи ближче, щоб краще роздивитися порожні чорні очниці, Робін подумала, що такі вершечки чудово пасували б до якоїсь піратської садиби з фентезійного фільму. Зазирнувши у прохід, Робін побачила церкву й порослі мохом могильні камені в безлюдному садку квітучих руж.

Вона доїла морозиво, блукаючи абатством святого Миколая, де химерно зрослися стара школа з червоної цегли і груба кам’яна вежа, до якої її прибудували. Кінець кінцем Робін сіла на дерев’яну лаву, яка на сонці сильно нагрілася, випростала натруджену спину, вдихнула аромат теплих троянд і раптом перенеслася — майже мимохіть — на рік у минуле, до готельного номеру в Йоркширі, де криваво-червоний букет руж став свідком подій, що мали місце після того, як вона покинула Метью посередині танцювального майданчика.

Метью, його батько, його тітка Сью, батьки Робін і її брат Стівен усі зібралися під номером молодят, де Робін сховалася від гніву Метью. Вона саме перевдягалася з весільної сукні, коли всі вони увірвалися до кімнати, вимагаючи пояснити, що відбувається.

Зчинилася какофонія. Стівен, який першим зрозумів, що саме накоїв Метью, стерши дзвінки від Страйка, почав на нього кричати. Джефрі п’яно вимагав пояснити, чому Страйкові дозволили лишитися, адже той не підтвердив, що прийде. Метью кричав, щоб усі йшли геть, а тітка Сью все повторювала: «Ніколи не бачила, щоб наречена переривала перший танець і йшла собі. Ніколи! Ніколи не бачила, щоб наречена переривала перший танець і йшла собі».

Тоді Лінда нарешті зрозуміла, що Метью зробив, і собі почала гримати на нього. Джефрі кинувся захищати сина, питаючи в Лінди, чого та підтримує повернення доньки до чоловіка, через якого її вдарили ножем. Прийшов страшенно п’яний Мартін і кинувся на Метью з кулаками — причин так ніколи ніхто і не зміг до ладу пояснити. Робін утекла до ванної, де — дивовижа, адже вона цілий день не їла — виблювала.

За п’ять хвилин вона була змушена впустити Метью, бо в нього з носа йшла кров, й у ванній кімнаті (за дверима кричали одне на одного їхні рідні) Метью з притисненим до ніздрів туалетним папером запросив Робін таки полетіти з ним на Мальдиви — не у весільну подорож, а щоб з’ясувати стосунки у приватній обстановці, «подалі,— як він нерозбірливо мовив, показуючи на джерело крику,— від оцього. І ще ж преса буде,— звинувачувально додав Метью.— Накинуться на тебе після історії з Різником».

Його очі над туалетним папером були холодні. Метью злився на Робін за приниження на танцмайданчику, казився, що Мартін його ударив. У його запрошенні таки сісти на літак не було нічого романтичного. Він пропонував перемовини, шанс поговорити спокійно. Якщо по серйозній розмові вони дійдуть висновку, що шлюб — то помилка, то за два тижні повернуться додому, зроблять спільне оголошення і підуть кожне своїм шляхом.

І в ту мить Робін, у якої боліла рука, яку до глибини душі вразили почуття, що піднялися в ній, коли Страйк її обійняв, яка знала, що преса спробує її вистежити, побачила в Метью коли не союзника, то шлях до втечі. Думка про те, щоб сісти на літак і полетіти геть від цунамі цікавості, пліток, гніву, співчуття і непроханих порад, яке потопить її, якщо лишитися в Йоркширі, принаджувала безмежно.

Тож вони полетіли і під час польоту майже не розмовляли. Про що думав у ті довгі години Метью, Робін ніколи не питала. Про себе вона тільки знала, що думала про Страйка. Раз у раз вона поверталася до спогадів про ті обійми. За ілюмінатором пролітали хмари.

«Чи я в нього закохана?» — раз у раз питала вона себе, але чіткого висновку не дійшла.

Роздуми над цим питанням тривали цілі дні — внутрішні тортури, про які вона не могла розповісти Метью, коли вони блукали білими пляжами, обговорюючи незгоди й образи, що пролягли між ними. Іноді вони сварилися, іноді — відступали і довго й