Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

ображено мовчали. Метью стежив за телефоном Робін, хотів знати, де він, повсякчас брав його і перевіряв — і вона знала, що Метью шукає дзвінки чи повідомлення від її шефа.

Гірше було від того, що дзвінків і повідомлень не було. Вочевидь, Страйк не мав бажання з нею розмовляти. Обійми на сходах, до яких її думки верталися, мов собака до приємно смердючого стовпа, для нього, здавалося, мали менше значення, ніж для неї.

Ніч по ночі Робін самотньо ходила пляжем, слухаючи глибоке дихання моря. Рука пітніла під гумовим бандажем, телефон лишався на віллі, щоб Метью не міг піти за нею (казав, хоче знати, чи не розмовляє вона потай зі Страйком).

На сьому ніч, коли Метью лишився на віллі, Робін вирішила сама подзвонити Страйкові. Вона склала план, у якому ледве зізнавалася самій собі. У барі був стаціонарний телефон, номер офісу вона знала напам’ять. Дзвінок автоматично переспрямують на Страйків мобільний. Що сказати йому, коли додзвониться, Робін не знала, але була впевнена, що коли почує його голос, то пізнає правду про свої почуття. В далекому Лондоні задзвонив телефон, і в Робін пересохло в роті.

Слухавку зняли, але кілька секунд ніхто нічого не казав. Робін чула якийсь рух, тоді на тому кінці захихотіли і відповіли:

— Алло? Це Кормі-Вормі...

Жінка гучно й розгнуздано засміялася, а Робін почула десь на фоні Страйка, водночас потішеного і роздратованого, і явно п’яного:

— Віддай! Серйозно...

Робін кинула слухавку. Обличчя і груди залив піт. Вона почувалася присоромленою, дурною, приниженою. Він там з іншою жінкою. Сміх був непомильно інтимний. Якась невідома дівчина дражнить його, відповідає на його дзвінки, називає (тьху!) «Кормі».

Робін не зізнається, що йому дзвонила, навіть якщо Страйк питатиме про обірваний дзвінок. Брехатиме крізь зціплені зуби, прикинеться, ніби не розуміє, про що це він...

Голос тієї жінки в телефоні був для Робін мов гучний ляпас. Якщо Страйк запросив когось до свого ліжка так скоро після тих обіймів (а Робін ладна була поставити власне життя на те, що дівчина, хай хто вона така, або щойно переспала зі Страйком, або зараз переспить), то він точно не сидить там у Лондоні, караючись думками про свої справжні почуття до Робін Еллакотт.

Сіль на губах викликала спрагу. Робін брела крізь ніч, лишаючи вервечку глибоких слідів на м’якому білому піску, а за спиною ненастанно билися об берег хвилі. Чи не може бути, спитала вона себе, коли нарешті виплакалася, що то вона просто сприйняла вдячність і дружні почуття за щось глибше? Що сама переплутала любов до детективної праці з коханням до чоловіка, який дав їй цю роботу? Робін, звісно, захоплювалася Страйком і ставилася до нього надзвичайно приязно. Вони стільки всього пережили разом, що близькість відчувати природно,— та чи кохання це?

Самотня у пахкій, сповненій дзижчання комах ночі, Робін слухала зітхання хвиль, колисала свою хвору руку й похмуро нагадувала собі, що на порозі двадцять восьмого дня народження дуже мало знає про стосунки чоловіків і жінок. Вона знає тільки Метью — свого єдиного сексуального партнера, свій надійний прихисток протягом уже десятьох років. Якщо вона плекає прихильність до Страйка — мабуть, так старомодно це описала б мама,— чи не стало це природнім наслідком відсутності розмаїття й експериментів, що їх удосталь має більшість жінок її віку? Робін стільки часу плекала вірність Метью — тож, мабуть, мусила одного дня роззирнутися і зрозуміти, що можливе інше життя, інший вибір? Чи не мала вона вже давно зрозуміти, що Метью — не єдиний чоловік на світі? Страйк, сказала собі Робін, просто виявився чоловіком, з яким вона проводила більшу частину часу, тож природнім чином до нього звернулася її цікавість, її незадоволеність стосунками з Метью.

Донісши трохи здорового глузду тій частині себе, що тягнулася до Страйка (так Робін для себе вирішила), на восьмий вечір свого медового місяця Робін прийняла важке рішення: вона хоче повернутися додому передчасно й оголосити рідним, що вони з Метью розходяться. І треба сказати Метью, що справа не в комусь іншому, а просто по болісних і довгих роздумах вона вирішила, що вони не пасують одне одному достатньо, щоб надалі перебувати у шлюбі.

Робін і досі чудово пам’ятала суміш паніки й жаху, яку відчула, коли відчинила двері будиночка, готуючись до битви, якої так і не сталося. Метью обм’як на дивані, а коли побачив Робін, слабким голосом покликав:

— Мамо?

Його обличчя, руки й ноги блищали від поту. Підійшовши ближче, Робін побачила огидні чорні лінії вен на згині руки, ніби їх наповнили чорнилом.

— Метте?

Почувши її голос, Метью зрозумів, що це не його покійна мама.

— Не...добре мені, Роб...

Робін кинулася до телефону, набрала готель, попросила лікаря. Поки той прийшов, Метью уже то впадав у маячіння, то отямлювався. На руці в нього знайшли подряпину і злякалися, чи це не флегмона (зі стривоженого виразу облич лікаря і медсестри Робін виснувала, що то серйозно). Метью бачив у темних кутках кімнати постаті — людей, яких не було.

— Хто то? — все питав він у Робін.— Хто то в кутку?

— Метте, тут більше нікого немає.

Тепер вона тримала його за руку, а медсестра й лікар обговорювали госпіталізацію.

— Не кидай мене, Роб.

— Я не збираюся тебе кидати.

Робін мала на увазі, що не піде просто зараз, а не що збирається лишитися з ним назавжди, але Метью заплакав.

— О, слава Богу. Я думав, ти підеш... Я тебе кохаю, Роб. Я знаю, що все зіпсував, але я тебе кохаю...

Лікар дав Метью антибіотик і пішов дзвонити. Марячи, Метью тулився до дружини, дякував їй. Іноді він впадав у стан, коли знову бачив тіні у порожніх кутках кімнати, і ще двічі кликав покійну матір. Самотня серед чорного оксамиту тропічної ночі, Робін слухала, як крилаті комахи б’ються об сітку на вікнах, і то втішала чоловіка, якого кохала з сімнадцятьох років, то просто дивилася на нього.

То виявилася не флегмона. Протягом наступних двадцяти чотирьох годин інфекція зреагувала на антибіотик. Прокинувшись після раптової жорстокої недуги, Метью постійно виглядав Робін, слабкий і вразливий, яким вона ніколи його не бачила, наляканий думкою (це було добре видно), що її обіцянка залишитися — тимчасова.

— Ми ж не можемо отак усе викинути, правда? — хрипко питав він з ліжка, з якого не вставав за настановою лікаря.— Після всіх цих років?

Робін дозволила Метью говорити про добрі часи,