Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

за­раз схо­ва­ла су­вiй у скри­ню.

- А ме­нi, ма­мо, не од­рi­же­те тон­ко­го по­лот­на, хоч на од­ну со­роч­ку на праз­ни­ки? - спи­та­ла Мот­ря, на­си­лу здер­жу­ючи го­лос.

- Мене товс­та со­роч­ка рi­же в тi­лo, а ти, Мот­ре, ще мо­ло­да: но­си тим ча­сом товс­тi со­роч­ки, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А ви ду­маєте, ме­не товс­та со­роч­ка не рi­же в тi­ло?

- Та бач, доч­ко, ти не хо­диш до па­нiв, а ме­не па­ни й по­пи про­сять ва­ри­ти обiд, кли­чуть до се­бе в по­кої ве­че­рять, ще й у по­ко­ях кла­дуть спа­ти i по­душ­ки пiд бо­ки сте­лять. Як же та­ки ме­нi йти мiж та­кi лю­ди в товс­тiй со­роч­цi?

- Хоч ме­нi й па­ни не сте­лять пiд бо­ки пу­хо­вих по­ду­шок, але ж i я пря­ла на тон­ке по­лот­но, мо­же, бiльше од вас, - ска­за­ла Мот­ря.

- От i бiльше! Що ла­ялась, то й справ­дi бiльше. Не зви­кай до тон­ких со­ро­чок, бо ще хто зна, як бу­де то­бi на своєму ха­зяй­ст­вi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Як вже там не бу­де, a гiр­шe не бу­де, як у вас. Ко­ли б хоч од­ну тон­ку со­роч­ку одк­ра­яли на свят­ки. Чи вже ж я в вас i то­го не за­ро­би­ла?

- Оце при­че­пи­лась при­че­па! Про ме­не, бе­ри все по­лот­но та й за­ку­тай­ся в йо­го з го­ло­вою. Так вже нас­ти­ри­лась ме­нi, що вже й не знаю, як од те­бе од­че­питься, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря од­вер­ну­лась до вiк­на i впер­ше зап­ла­ка­ла од то­го ча­су, як пе­рес­ту­пи­ла че­рез свек­рiв пo­piг. Во­на по­чу­ти­ла, що свек­ру­ха крив­дить її в то­му, до чо­го во­на док­ла­ла ба­га­то пра­цi своїх рук. Во­на втер­ла крадько­ма сльози ру­ка­вом.

Мотря взя­ла одк­ра­яне для неї по­лот­но i швир­го­ну­ла йо­го на ла­ву. Дов­го ле­жа­ло во­но на ла­вi на­дув­шись, не­на­че сер­ди­лось на не­вiст­ку. Мот­ря дос­та­ла з скри­нi чер­во­ної та синьої за­по­ло­чi i вже над­ве­чiр ci­лa ви­ши­ва­ти ру­ка­ва квiт­ка­ми. Квiт­ки ви­хо­ди­ли здо­ро­вi та ла­па­тi, не­на­че во­на ви­ши­ва­ла їх на мiш­ку або на ряд­нi. Мот­ря плю­ну­ла, по­ки­ну­ла ши­ти роз­кiш­ний хмiль i тiльки по­де­ку­ди по­цяцьку­ва­ла ру­ка­ва пруж­ка­ми та ма­леньки­ми зiр­ка­ми.

Пошила Мот­ря со­роч­ку, вип­ра­ла й на­дi­ла. Товс­те по­лот­но си­нi­ло, не­на­че буз. Во­на гля­ну­ла в дзер­ка­ло, i для неї зда­ло­ся, що в та­кiй со­роч­цi в неї ли­це по­чор­нi­ло й бро­ви ста­ли не та­кi гар­нi.

"Була я в батька, бу­ло моє лич­ко бi­леньке й бро­ви чор­ненькi, а в свек­ра лич­ко моє змар­нi­ло й бро­ви по­ли­ня­ли, - по­ду­ма­ла Мот­ря, роз­див­ля­ючись на се­бе в дзер­ка­лi. - Iз'їсть свек­ру­ха, лю­та змiя, мiй вiк мо­ло­денький".

Свекруха пiш­ла до шин­ку та на­пiд­пит­ку су­ди­ла свою не­вiст­ку на все се­ло, що во­на нi­чим не до­го­дить не­вiст­цi; що спра­вить, то все для неї по­га­не, та де­ше­ве, та не до ли­ця.

Молодi мо­ло­ди­цi все чис­то пе­ре­ка­зу­ва­ли Мот­рi, як її су­дить у корч­мi свек­ру­ха.

"Постривай же, свек­ру­хо, не бу­ду я бiльше для твоєї панської шку­ри на тон­ке по­лот­но пряс­ти", - по­ду­ма­ла Мот­ря, i з то­го ча­су во­на ста­ла пряс­ти по­чин­ки со­бi ок­ре­мо та хо­вать в свою скри­ню.

- Навiщо ти, Мот­ре, хо­ваєш по­чин­ки в свою скри­ню? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- На те, що тре­ба; не бу­ду ж їх їсти, - од­ру­ба­ла Мот­ря.

- А мо­же, й поїси: хто те­бе знає, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Не бiй­тесь, не по­не­су в ши­нок, не проп'ю i не бу­ду на­пiд­пит­ку су­ди­ти, як ви ме­не су­ди­те.

- Що ж ти з ни­ми ду­маєш ро­би­ти? - спи­та­ла ма­ти.

- Помотаю на мо­то­ви­ло, ос­ную та ви­роб­лю со­бi тон­ко­го по­лот­на на со­роч­ки. Мо­же, й пiд мої бо­ки хтось пос­те­ле по­душ­ки…

Кайдашиха до­га­да­лась, до чо­го во­но йдеться, i тро­хи стур­бу­ва­лась. Во­на пря­ла лi­ни­во, а Мот­ря ду­же пильну­ва­ла ко­ло гре­бе­ня. Во­на бо­ялась, щоб Мот­ря ча­сом не вип­ря­ла всього пряж­ва.

- То це ти ду­маєш зби­ра­тись на своє ха­зяй­ст­во моїм пря­ди­вом? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Прядиво та­ке ва­ше, як i моє. Хi­ба я не бра­ла ко­но­пель, не мо­чи­ла, не би­ла на би­тельнi, не тер­ла на тер­ни­цi, мо­же, бiльш од вас?

Кайдашиха за­мовк­ла. Для неї зда­ло­ся, що не­вiст­ка то­го не зро­бить, а тiльки мститься над нею за товс­тi со­роч­ки.

Одначе од­но­го дня по обi­дi Мот­ря ви­тяг­ла з своєї скри­нi де­сять товс­тих по­чин­кiв, взя­ла мо­то­ви­ло й хо­тi­ла мо­тать. Кай­да­ши­ха по­ба­чи­ла, що то не жар­ти, i спах­ну­ла.

- Чи ти жар­туєш, мо­ло­ди­це, чи зо мною драж­ниш­ся? - спи­та­ла в Мот­рi свек­ру­ха.

- В ме­не не­ма жар­тiв, - ска­за­ла Мот­ря, ма­ха­ючи мо­то­ви­лом, кот­ре гой­да­лось в її ру­ках i чер­ка­лось об сво­лок.

Кайдашиха зо­бi­ди­лась. - Дай сю­ди мо­то­ви­ло! Це не твоє, а моє. При­не­си од сво­го батька та й мо­тай на йо­му, про ме­не, свої жи­ли, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й ухо­пи­ла ру­кою мо­то­ви­ло. - Ба не дам, бо й ме­нi тре­ба, - од­ка­за­ла Мот­ря, не ви­пус­ка­ючи з рук мо­то­ви­ла.

- Дай сю­ди, ка­жу то­бi! - крик­ну­ла на всю ха­ту Кай­да­ши­ха, лю­та од злос­тi. - Я са­ма за­раз бу­ду мо­тать.

- Ба не дам! У вас не­ма чо­го мо­тать, бо ви нi­чо­го не нап­ря­ли, - крик­ну­ла й со­бi на всю ха­ту Мот­ря й ухо­пи­ла мо­то­ви­ло обо­ма ру­ка­ми.

Геть со­бi iк не­чис­тiй ма­те­рi! Дай мо­то­ви­ло, ка­жу то­бi! - за­ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха вже не своїм го­ло­сом i вхо­пи­ла мо­то­ви­ло обо­ма ру­ка­ми ще й по­тяг­ла до се­бе.

- Ба не дам! Хi­ба бу­де­мо би­тись, чи що? - крик­ну­ла Мот­ря й сiп­ну­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Дай!

- Ба не дам!

- Дай, ка­жу то­бi!

- Ба не дам!

Молодицi пiд­ня­ли гвалт. Чо­ло­вi­ки поз­бi­га­лись у ха­ту. м зда­лось, що мо­ло­ди­цi б'ються. Се­ред ха­ти сто­яли свек­ру­ха й не­вiст­ка i сi­па­ли кож­на до се­бе мо­то­ви­ло. Обид­вi бу­ли лю­тi, в обох очi бли­ща­ли. По­чи­нок ка­чав­ся до­лi. Ста­рий Кай­даш, Кар­по й Лав­рiн по­вит­рi­ща­ли на мо­ло­диць очi, не зна­ючи, од чо­го скоїлась мiж ни­ми та­ка свар­ка. Свек­ру­ха й не­вiст­ка так роз­лю­ту­ва­лись, що не при­мi­ти­ли чо­ло­вi­кiв.

- Дай сю­ди, бо як пхну, то й но­ги за­де­реш! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й сi­па­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Одчепiться, бо й я вмiю пха­ти­ся, - кри­ча­ла Мот­ря не­са­мо­ви­то й тяг­ла до се­бе мо­то­ви­ло.

- Чи ви по­ду­рi­ли сьогод­нi, чи по­ка­зи­лись, - ска­зав Кай­даш, - чи в хре­щи­ка граєтесь? По­киньте мо­то­ви­ло!

Молодицi йо­го не слу­ха­ли й тя­га­лись по ха­тi з мо­то­ви­лом, нез­ва­жа­ючи на йо­го сло­ва.

- Та це во­ни, ма­буть, в во­ро­на гра­ються, - обiз­вав­ся нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн.

- Це доб­ра iг­раш­ка! Мот­ре, по­кинь мо­то­ви­ло, бо як ухоп­лю ко­чер­гу, то поб'ю то­бi ру­ки.

Кайдаш ухо­пив ко­чер­гу й за­мi­рив­ся на мо­ло­диць; во­ни йо­го нi­би й не ба­чи­ли i все ре­пе­ту­ва­ли та ла­ялись. Ста­рий Кай­даш пос­тив, бо то­дi бу­ла п'ятни­ця. Вiн був го­лод­ний та сер­ди­тий. Жi­но­чий крик