Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

   Шлях до неї був вимощений кістками тих, хто наважився ступити на цю землю перед нами. Кожен крок по цих останках нагадував нам про ціну, яку вимагала ця земля за вхід у свої таємниці. Але коли ми наближалися, зустріли натовп безтілесних демонів, які з'явилися з нізвідки, їхні прозорі фігури пульсували в темряві, наче викиди ненависті й зла з самого серця Норіча.

   Битва, що розгорнулася, була відчайдушною та кривавою. Наші мечі проходили крізь їхні тіньові тіла, лишаючи лише хвилі розчиненого повітря, але вони продовжували навалювати, невпинні та невтомні. Кожен удар вимагав від нас останків сил, кожен зіткнення ледь не коштувало життя. Ми були виснажені до межі, душі наші кричали від безсилля та розпачу.

- Відступати! — крикнув Діметріус, коли стало ясно, що протистояти цій нескінченній орді — марно. Ми кинулися до стін фортеці, сподіваючись знайти захист за її грізними мурами. Але навіть там, серед холодних каменів і забутих вітрів, ми не знайшли спокою.

   Норіч відкрив нам свої таємниці — кожна кімната, кожен коридор був наповнений стражданням. Стіни, облуплені від часу та битв, мовчки розповідали про минулі жахи, а в повітрі витала вага невимовних трагедій. Ми блукали його залами, як привиди, загублені серед спогадів про велич, що давно згасла.

   В одній із зал під світлом мерехтливих смолоскипів ми зіткнулися з новим ворогом — сутностями, що носили лик смерті. Їхні очі палали у вічному болю, а кожен рух був виразом чистої злоби. Битва була короткою, але вирішальною. Вона забрала останки наших сил і залишила нас на межі відчаю.

- Боротьба ще не закінчена. — Сказав Діметріус, його голос був тихим, але рішучим. Ми зібралися в останній залі, готуючись до невідворотного, кожен з нас знав: це може бути наш останній бій. Але ми були готові зіткнутися з цим, об'єднані спільним бажанням зупинити темряву, що прагнула поглинути не лише Норіч, але й увесь світ... Які ж жалюгідні спроби ми робили, щоб відбитись і найкращим рішенням, яке нам прийшло в голови, було бігти до стін центральної твердині, туди де ворота у зовнішній світ.

   Не всі добігли по цьому клятому марафоні смерті, але ті хто вижили назавжди прокляли цю ідею, всередині головної цитаделі Норіча ми опинились в пастці своїх же тіней, як би це безглуздо не звучало. 

   Серце фортеці було проклято. Години ми блукали втрачаючи побратимів один за одним, але мені це було не цікаво, мене хвилювало лиш те, як зберегти мій перстень, не більше. 

   Напевно це був ще один сигнал що зі мною щось не так, щось перекручувало мою саму людську сутність, змінювало мою свідомість. Але мені було байдуже. Нас залишилось рівно тридцять з двохсот воїнів. Діметріус ввів нас по цих похмурих коридорах і бубнів, що не помре тут так ганебно, наче щур у пастці. Було вже зрозуміло що план провалився, іншого не було, ідея була тільки в тому щоб вижити й це не дуже добре виходило, нам вдавалося якось відбиватись, снарядів майже ні чорта не залишалось, весь провіант довелось кинути! 

   Демони лізли з усіх щілин, але наша горда горстка змогла заховатись у головній залі цитаделі, звідки було нарешті видно вихід і всі стіни які ми пробігли до сюди. 

   На диво ці чудовиська сюди не лізли, цікаво що боги думали дивлячись на наші спроби вижити?! Але заради того, щоб просто їх принизити, ми не мали права впасти, ми вже були декілька днів без сну і нерви вже рвались й ми були близько до суїцидального нервового зриву, але наказ Діметріуса все ще мав значення. 

   Він нам нагадав що наша віра це все що у нас є і вона має залишитись чиста. Впевнившись що у цю залу демони не проникають і раніше сюди не заходили ми лягли спати. Наступив ранок і під схід сонця в вікна ми готові були піти у наш останній бій, вбиваючи ворогів гнівом гвардії Йорльфа, і хай тільки боги ризикнуть не дивитись на нашу славну битву та не менш славну смерть, де кожен був готов з честю померти лиш би припинити цей страшний похід та муки. 

    І під бойовим кличем Діметріуса ми зрозуміли, що можливо, не переживемо ранку, але виконаємо останній наказ — гвардія тільки вперед! 

   Зі страшним криком, ми кинулися в атаку, здолавши наші внутрішні страхи. Мечі зустрілися зі зловісними пазурами, а наші серця билися так сильно, що ми навіть не відчували болю від ударів. Кров і піт зливалися в одне, утворюючи смертельний тандем, але ми не зупинялися, наші кроки звучали як метал на металі, коли ми перетинали коридори.

    Цей наказ гуркотів по всіх коридорах цієї нещасливої твердині й придав нам сил, і надії хоч би якось прорватись назовні. Під нами наче плавилася земля з камінням, а повітря розривало полум'я від вибухів наших болтів. Мої побратими забувались смертним сном, але не зупиняли вогонь з арбалетів і продовжували боротись до останнього свого подиху! Їх броня розривалась від ударів пазурів демонів й захлинаючись кров'ю та сльозами вони продовжували боротись, знову і знову доказуючи що віра гвардії — це найбільша сила Йорльфа! Без підтримки богів та нашого міста при світлі сонця яке проникало в коридори через тріщини у стінах, ми відправлялись один за одним у пекло, продовжувати бити ворогів навіть там! 

ТАК ХАЙ ЦІ КЛЯТІ БОГИ ПОБАЧАТЬ ЯК МИ ПОМИРАЛИ І ХАЙ ЗНАЮТЬ, ЩО ЯК ТІЛЬКИ ЗАКІНЧАТЬСЯ ДЕМОНИ МИ ПРИЙДЕМО І ЗА НИМИ!

   Ми пролили достатньо крові за Йорльф та за його безглузде існування. Тоді я думав що якщо виживу, то уб'ю всіх. Якщо смерть не знайде мене раніше. Так закінчилось моє мирне життя та життя Йорльфа. Саме так закінчилась віра в наших богів і відтепер володарює тільки — ВІЙНА.