Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

2.2

 

Клуська межа – найпомітніша у світі. Важко не звернути увагу на тонку золоту смужку під ногами. Чому вона пролягала саме тут, не знав ніхто. Ну, з тих, у кого я питала. Щось таке відділяло й землі Старилісу, хоча з не-людьми все ясно. А маги, як на мене, надто переймалися кордоном. Хто до них полізе?

Значна частина населення країни магів зосереджена в столиці, що дала назву державі, тому коли кажуть «у Клус», мають на увазі саме місто. Нечисленні селянські поселення туляться до столиці, тому місцевість, де ми опинилися, була майже безлюдною. «Майже» – бо ж кількох клусців ми бачили. Вони, схоже, вже знали, хто завітав, оскільки близько не підходили, обмежуючись жадібною цікавістю.

Коні йшли мірним кроком, незважаючи на запевнення Арголіна в тому, що четвірка може і пробігтися, не втомиться. Підозрюю, Гент сподівався, що залишки супроводу Його Високості нас доженуть.

Принц нив-нив, та й заснув, розвалившись на одній із лавок карети. Няв примостився поруч із кучером, я висунула голову у вікно.

Через півгодини шия затерпла. Суха трава змінилася травою соковитою, траплялися невеликі кущики, час від часу з'являвся якийсь дрібний степовий гризун. Вдивляючись у темні пагорби вдалині, я вирішила – саме такий вигляд місто має здалеку. То ж вежі, хіба ні?..

Карету труснуло на якийсь купині. Арголін прокинувся… Ех, чого я тільки не чула за двадцять років життя у Веселому кварталі, але не втрималась і дістала Зелений блокнот. Принц різко замовк – напевно, в його уявленні дівчата червоніють і затикають вуха, а не записують «красномовство». Ха-ха! Я з дитинства засвоїла одне правило – ображають лише тих, хто дозволяє собі ображатися. Або коли лайка влучає в ціль… А до слів малолітнього розбещеного спадкоємця у мене винятково лінгвістичний інтерес.

Зрозумівши, що істерики не дочекається, Його Високість почав ритися у речах. У наших із братом сумках!

На спробу пояснити, що чуже чіпати непристойно, Арголін відреагував надто мляво. Він взагалі тепер ніби не звертав на мене уваги, повністю зосередившись на браті. Бідний Няв! Він ніколи не відчував себе жертвою, звик завжди бути найнахабнішим і найдотепнішим. Тільки мені здається, що в порівнянні з принцом брат – як домашній песик проти вовченяти. Начебто і зуби є, і хапнути може, але не серйозно, граючи.

Ми зупинилися біля невеликої швидкої річечки. Дерев тут не було, зате росли очеретяні зарості й багато високої соковитої трави. Не схоже, що сюди приходили люди. Я уявляла Клус більш обжитим!

Розсідлали коней (Гент), розстелили скатертину на землі (я), розклали їжу (ми з Нявом), почали їсти (Його соплива Високість).

Склавши докупи чотири бутерброди, Арголін примудрився відкусити разом від усіх. Потім надкусив чотири котлети. Я стримала сміх – дуже вже нагадував принц хом'яка! Брат невдоволено поморщився, проте шукати в сумці інші м'ясні продукти не став, а схопив булку.

– Обере…

Даремно гартонець старався, зуби Нява хруснули так, ніби він вгризся у камінь.

– …жно, – закінчив наш кучер, а брат уже витрушував із рота дрібні камінчики.

Гадаю, від вбивства його втримала лише жалюгідна поза спадкоємця імперії, що вдавився від сміху. Ми відбили всі кулаки об його спину!

Цікаво, звідки Гент знав про підлість?..

На землю впали сутінки. Гартонец поставив біля карети невеликий намет для Його Високості. Вогнище не запалювали, коней візник стриножив і пустив щипати траву. Дощу начебто не передбачалося… Зате Арголіну, що виспався вдень, закортіло погратися.

Коли зойкнув Няв, я не відразу зрозуміла, що сталося. А потім було пізно… Брат оторопіло дивився на свою дорожню сумку, яка швидко зникала у бурхливому потоці. Наскільки я знала, іншої поклажі в подорож він не взяв. Кілька секунд – і нічого не нагадувало про його багаж.

Щось невиразно пробурмотів Гент.

«Треба б записати», – подумала я, поспішаючи перехопити розлюченого Нява і не дозволити йому стати державним злочинцем.

І побачила звалені в купу речі, серед яких як маленьке сонечко сяяв жовтий ліхтарик. Іграшка, пошита з яскравої тканини і набита ватою. Давній подарунок. Дуже давній…

Мені було років п'ять – вік, коли багато вже розумієш і багато запам'ятовуєш. У наші двері постукав пан, чийого обличчя я не можу згадати, як не намагаюся. Мама тоді повела брата на ринок купувати новий одяг. Вони майже щотижня туди ходили, на Няві все ніби горіло… Бабуся була зайнята. Тато клієнтів не приймав, тому що «…не з його хитрою пикою секрети випитувати» (так бабуся стверджувала).

А мені стало цікаво! Тихенько прокравшись у кімнату для гостей, я причаїлася в найтемнішому кутку і почала спостерігати, намагаючись навіть не дихати. Але той пан мене помітив. Поманив до себе і, коли я вилізла, чекаючи на покарання («Клієнти не люблять, коли хтось підслуховує!» – багато разів повторювала мама), зненацька запитав:

– Ви не зайняті, маленька феє?

На той час я знала, що від чоловіків, які називали мене «феєю», «дріадою», «німфою» або якось схоже треба триматися дуже далеко. Бажано за кулаками тата. Однак мені так хотілося комусь допомогти!

– Ні, пане, – проспівала я, входячи в образ «Жилетки», – прошу, розкажіть, що привело вас до нас?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍