Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

class="p1">Коли ми вийшли, олень стояв заледве у десяти метрах від хатини. Він підвів голову і подивився на мене. Тоді, нібито усвідомивши, наскільки я близько від нього, позадкував, потім розвернувся і почвалав геть.

— Чи ти не казав, що тут усі олені приручені? — запитав я.

— Північні олені не бувають цілковито приручені, — відповів Маттіс. — Але навіть цей має свого власника. Мітка на вусі покаже тобі, хто його вкрав.

— А що то за клацання чути, коли він біжить?

— То сухожилля в колінах. Гарний сигнал тривоги на випадок, якщо розгніваний чоловік тебе вистежить, га? — розреготався він.

Маю визнати, мені й самому таке спадало на думку: олень служить мені за сигналізацію.

— Побачимося на весіллі, Ульфе. Церемонія о десятій годині, і я тобі гарантую, що вона буде красивою.

— Дякую, але не думаю, що піду.

— В такому разі, бувай. Гарного тобі дня і прощавай. Якщо куди поїдеш, бажаю тобі щасливої путі.

Він сплюнув. Плювок був таким важким, що верес під ним пригнувся. Саам рушив перевальцем у бік села, підсміюючись сам до себе.

— А якщо занедужаєш, — обернувся він через плече, — бажаю тобі якомога швидше одужати!

Розділ 6

Цок-цок, цок-цок.

Я стежив за видноколом. Здебільшого — з боку Косунда. Проте вони могли також підійти довшим, обвідним шляхом, через ліс, і наскочити з тилу.

Попри те, що я дозволяв собі тільки малі ковточки, першу пляшку я допив упродовж першого ж дня. Я змусив себе перечекати першу половину наступного дня і тільки тоді відкоркував другу пляшку.

Очі мені пекло дедалі гірше. Врешті-решт, я вклався на ліжко і, заплющивши очі, сказав собі, що коли хто-небудь наближатиметься, я почую клацання колінних сухожиль оленя.

Замість того я почув церковні дзвони.

Спершу я не міг уторопати, що це. Його доносив вітер, цей непевний натяк на віддалене гучання. А тоді — коли легенький, але рівномірний вітерець потягнув безпосередньо від селища — я почув ясніше. Дзвони. Я подивився на годинник. Одинадцята. Це що ж, означає, що сьогодні неділя? Я вирішив, що так і є і що я стежитиму надалі за днями тижня. Бо вони прийдуть у будній день. У робочий день.

Мене знову почало хилити на сон. Я нічого не міг вдіяти. Я був нібито у шлюпці, на самоті, у відкритому морі: засинаєш і просто сподіваєшся, що твоя шлюпка ні на що не наскочить і не перекинеться. Можливо, саме тому мені снилося, що я веслую на човні, повному риби. Риби, яка має врятувати Анну. Я квапився, але вітер дув від берега, тож я загрібав веслами скільки було сили, веслував так, що аж поздирав шкіру собі на долонях і вогка кров не давала мені як слід ухопити весла. Тому я подер свою сорочку на смужки і намотав їх на весла. Я боровся з вітром і течією, але нітрохи не наближався до землі. То що хорошого в тому, що мій човен до країв повний свіжої жирної риби?

Третя ніч. Я прокинувся, питаючи себе, чи завивання мені наснилося, чи я справді чув його. У будь-якому разі, той собака, чи хоч би хто то був, цього разу опинився десь ближче.

Я вийшов подзюрити і подивився на сонце, яке поволі посувалося над кронами дерев. За їхніми прозорими верхівками сьогодні ховалася більша, ніж учора, частина його диска.

Я випив бімберу і спромігся заснути ще на дві-три години.

Вставши, я зварив собі кави, нашмарував вершковим маслом скибку хліба і влаштувався з цим сніданком надворі. Я не знаю, що не сподобалось вампірам у моїй крові — холестерин чи алкоголь, одначе мошва і комарі, нарешті, дали мені спокій. Я намагався приманити оленя скоринкою хліба. Я подивився на нього в бінокль. Олень підвів голову і дивився на мене. Ймовірно, він так само відчував мій запах, як я бачив його. Я змахнув рукою. Його вуха здригнулися, але крім цього вираз його морди залишився незмінним. Так само як пейзаж. Його щелепи рухалися, як бетономішалка. Жуйними півколами. Як у Маттіса.

Я оглянув обрій у бінокль. Змастив вологою золою приціл гвинтівки. Подивився на годинник. Можливо, вони чекають, доки стемніє, щоби підкрастися до мене непомітно. Мені треба було виспатись. Я мав десь роздобути валіум.

Він підійшов до моїх дверей о пів на сьому ранку.

Настійливий дзвінок у двері заледве мене розбудив. Валіум та беруші. І піжама. Цілорічно. Старі вікна на одну шибку пропускають у квартиру геть усе: осінні буревії, зимовий холод, спів птахів і дирчання клятого сміттєвоза, що з гуркотом в’їжджає у двір тричі на тиждень — просто під вікна моєї спальні на другому поверсі.

Бог — свідок, що я мав достатньо грошей у бісовому поясі-гаманці, щоб замінити вікна чи перебратися на поверх вище, але всі багатства світу не здатні повернути мені те, що я втратив. І після похорону я взагалі нічого не зробив. Крім заміни замка. Якогось дідька я врізав у вхідні двері великий німецький замок. Ніхто ніколи сюди не вламувався за всі часи. Втім, лише Бог знає, чому.

Він мав вигляд підлітка, що вбрався у батьків костюм. З коміра сорочки стирчала худа шия, тримаючи велику голову з ріденьким чубом.

— Що?

— Я від Рибалки.

— Гаразд. — Мене продерло морозом, попри піжаму. — А сам ти хто?

— Я новачок, мене звати Йонні Мо.

— Гаразд, Йонні. Ти міг би зачекати до дев’ятої. Тоді я прийшов би до підсобки. Одягнений за сезоном і таке інше.

— Я тут із приводу Густаво Кінга.

Холера.

— Я можу увійти?

Зважуючи на його прохання, я подивився на від­стовбурчений лівий бік його твідового піджака. Великий пістолет. Можливо, саме тому він одягнений у такий просторий піджак.

— Просто треба розставити крапки над «і», — наполягав він. — Рибалка звелів.

Відмова впустити його видавалась би підозрілою та безглуздою.

— Авжеж, — відчинив я двері ширше, впускаючи його. — Кави?

— Я п’ю тільки чай.

— Боюся, чаю у мене немає.

Він відкинув чубчик набік. Ніготь на його вказівному пальці був довгим.

— Я не мав на увазі, що хочу чаю, гере Хансене[9], а тільки сказав про свої вподобання. Тут вітальня? Прошу! Після вас.

Я увійшов до кімнати і сів, скинувши зі стільця кілька примірників «Mad» і альбомів Мінгуса і Моніки Зеттерлунд[10]. Мій гість опустився на продавлений диван, поруч із гітарою, і опинився так низько, що мусив відсунути порожню пляшку «Калінки» на столі, щоб ба­чити мене перед собою. І мати змогу враз поцілити, в разі чого.

— Вчора знайшли труп гера Густаво Кінга, — почав він. — Але не у Бунне-фйорді, в який ви його скинули, згідно з вашим звітом Рибалці. Єдине, що узгоджується з вашим